womenadvisor.ru
robertpattinsonunlimited.com

Майдан і Тарантіно, або Як треба жити і мріяти в XXI столітті

Ви запитаєте, що може бути спільного між Квентіном Тарантіно і київським Майданом?

І перше, і друге – це нова граматика світу.

Кіно, як вид мистецтва беззаперечний лідер XX–XXI століть. Черги за квитками часів СРСР, Бондіади, Star Wars, епоха «Арні» – Шварценеггера (витоки культуризму, тренажерних залів, спортивного харчування, мода на мускули під майкою), Batman (початок культури Comic Con, з коміксами, іграшками, костюмами), Толкіністи . Далі фільми про гламур і атрибути зіркового життя. Так, з 1991 року Україна на протязі 24 років лише підбирала обгортки, що летіли з поїзду світового життя. Ми намагалися наслідувати, копіювати, притримуватися. Наше, українське, світовідчуття подібне до Велетів Карпатських – перебувало у сні, під наглядом Мокоші.

тарантин

Тарантіно прокинувся для всього світу в 1994 році, коли з вертухи (самий потужний удар ногою у розвороті, додаткова сила за рахунок амплітуди та інерції помноженої на вагу тіла) у двері світової кіноспільноти. За такий фінт у вигляді «Pulp Fiction» («Кримінальне чтиво») Квентін отримує… Пальмову гілку Канського кінофестивалю! У тому ж таки 1994 році – премію «Оскар» за найкращий сценарій і нагороду MTV Movie Awаrds у номінації «Найкращий фільм» у 1995 році.

«Pulp Fiction» отримав статус фільму, що дав відчутний імпульс розвитку американського кіномистецтва, саме американського – як стилю спілкування зі світом. А як же усі інші фільми? Чому Тарантіно – це американський стиль?

Відповідь у самих Сполучених Штатах Америки і в Тарантіно. Квентін зростав без батька (хоча фамілію взяв батькову, вона схожа на щось італійське, як піца чи мафіозо-гангстери). Квентін на той час уже відзняв своїх «Reservior Dogs» («Скажені пси») та лише грюкнув кулаком по дверям. Світова кіно спільнота, ще ті Термінатори інтелектуального простору, удар в щелепу тримають не гірше за Мухамеда Алі. Інша справа – це вертуха. Не удар, а гармата в світі бійок. Він неочікуваний і дуже естетично ефектний, Жан Клод Ван Дам у своїх фільмах застосовував його як коронний. Чому фільми про бандитів та прізвище з присмаком Італії? Квентін, як геній відчував майбутнє на смак.

Україна, 1994. В Криму на гранаті підривається Алік Дзюба, що після смерті О. Ткачева (Сахан), намагався монополізувати бандитизм та напоровся на ті ж граблі. 1995 рік, стадіон «Шахтар». Перший президент ФК Ахать Брагін також летить у повітря. Його місце займає меценат Ренат Ахметов.

Щоб зрозуміти мову, треба простежити, на якій місцевості відбувалося її асоціативне акцентування. Квентін у 15 років вирішує більше не ходити до школи, влаштовується продавцем квитків у порнографічний кінотеатр – такі в США існують. Саме порнокінотеатр був для Тарантіно університетом кінематографу, як для Жан-Люка Годара синематека у Парижі. Квентін є послідовником Годара, пропагуючи тренд розвитку живої думки на екрані, тільки естетика його інша. Тарантіно – це американський кінематографічний фаст-фуд, який вбирає в себе на перший погляд прості підходи, зрозуміле меню і доступні ціни. Але у приготуванні своїх страв-сценаріїв він використовує підходи «The Beatles». Ці хлопці, як і він, не мали профільної освіти. Тому бачення процесів і підходів у них було як у профанів, але відчуття ритму, в якому живе світ, та внутрішнє розуміння – куди він прямує, – вони мали. Саме тому вони й створювали історію. Тарантіно у «Inglourious Basterts» («Безславні виродки») створює новий формат історичної пам’яті. Сцена, де Гітлер виходить з кінотеатру і жує гумку, для майбутніх поколінь може стати приводом до створення версії, що Гітлера вбили саме в кінотеатрі, а потім спалили кінотеатр. Відео з якісною версію Адольфа в кіно є, відео його обгорілого тіла також, залишається покликати «Russia Today», – і маємо нову історію!

А єврейський партизанський підрозділ, що показано у фільмі? Всі кричать криком, що де ви бачили євреїв-вояків, та ще й партизанів? Але «Mossad» – найкраща розвідка у світі, а наш Ніл Хасевич – це взагалі світове явище. Архіви з часом  будуть замінені цифровим носієм, а тенденція освіти і вивчення нового через відеоряд – сталий освітянський тренд для майбутнього. З цим форматом вже досить продуктивно працює такий медіа-монстр, як Discovery. З часом самі визначні події перейдуть у розряд ілюзії, адже свідки та ті, кому вони переповідали, перейдуть в інший світ. Та повернемося до Квентіна. Він стає до інтелектуального пулу модерного та постмодерного дискурсу. В одну лінію з Джеймсом Джойсом та Умберто Еко. Модерністи, як і постмодерністи, входять в системний конфлікт з канонами класичного мистецтва. Основний каноном класичного мистецтва є поняття істини. Представники нових форм світосприйняття стверджували, що істини не існує, а існує лише сума наших суб’єктивних уявлень про світ. Своєю творчістю вони акцентували увагу на тому, що одна річ чи явище може мати безліч трактувань. У кіно інструментом трактування процесу є фабула і сюжет. Фабула – це хронологічне послідовне зображення подій, а сюжетом є задумка автора, якою він маніпулює в залежності від рівня своєї майстерності.

Зараз майстерність у світі високого кіно визначається потоковим контентним дизайном продукту – ось ми і підійшли до секрету Квентіна Тарантіно як генія сучасності. Адже для створення нового потрібні інноваційні підходи. В його основі лежить принцип інтерконтекстуальності – за приклад візьмемо Франкінштейна з його генезисом із несумісних і неживих тканин. Тільки як принцип, а не як результат і технологію.

8-ка

Тарантіно завжди змішує героїчне і нікчемне. Він наповнює картини довгими діалогами, гегами, що беруть свій початок від американських «Music Hall» та американських комедій 20–30 років, в яких закладено унікальний абсурд. Його тема – комікси як інструмент сюжетної лінії (у «Kill Bill» – коли герой є персонажем з коміксу і має надзвичайні навички до вбивств). Завжди нелінійний виклад подій. Бандит, що цитує Єзеркіля, вбраний в чорне. Чорний одяг – як присутність смерті. Життя людини – як система органічних відходів, що можливо прибрати, треба тільки правильно зібрати частини в пакет.  До цього він підмішує порнографію через образ дупи (в «Кримінальному чтиві» Джон Траволта знаходить свій кінець, вийшовши з туалету – його вбиває Брюс Вілліс, що повернувся в дім, де його чекає кіллер, за годинником, що тримав у дупі його героїчний батько, перебуваючи у полоні). Сцена коли Б.Вілліс звільняється від зашморгів, яким прикули його содоміти (один з яких коп, а інший його раб), перед нами кадр на мільйон – він може піти, але музика змінюється і знов головною стає дупа. Содоміти будуть перевиховані, через руки Вілліса проходять сюжети фільмів, які вплітає Тарантіно (від «Техаської різні бензопилою» до «Семи самураїв»). Ми лише випорожнення, говорить нам Квентін. Світ, що тільки споживає і перетравлює. Ось вам фаст-фуд. Завжди відрубані, відпиляні руки, ноги, частини тіл, калюжі крові. Кров всюди – на стінках, на підлозі, на снігу, на всіх, хто в кадрі. Вам це нічого не нагадує? Світ втрачає відчуття людяності, взаємодопомоги, милосердя, вміння порозумітися один з одним. Новітній різновид агресії у формі гібридного-глобального тероризму репрезентує страх, як фаст-фуд – щоденний сервіс. Звикнути просто, коли живеш кожного дня з ним. Зранку по телевізору ми бачимо: в режимі перемир’я вбито стільки-то… Кадри вояків, що покалічені… Потім весь день слухаємо з радіоприймачів про втрати, горе, «вантаж 200».

Останній фільм «The Hateful Eight» («Мерзенна вісімка») – гадаю, це найкращий приклад контентного дизайну в сюжетних потоках. Сюжетні потоки – як рукави великої і стрімкої річки. У фільми вони стікаються в одне русло у фінальній сцені. Коли два вояки, що воювали один проти одного, завершують свою земну ходу на одному ліжку. Один – у статусі мисливця за головами, інший – у статусі шерифа, тобто того, хто виплачує винагороду вбивці вбивць. Читаючи листа, який нібито написав Авраам Лінкольн.

Симулякр – ключове поняття в теорії постмодернізму, яке Тарантіно розкриває через образ листа від Лінкольна, що був втіленням демократичних цінностей. Солдати навіть перед лицем неминучої смерті присвячують останні хвилини свого життя мрії про демократію. Все вплетено в мереживо візерунку мови, що створює Квентін. Час, через який проходить фабула фільму, – кінець Громадянської війни, що точилась між Північними штатами і одинадцятьма рабовласницькими штатами Півдня, які відділилися від Сполучених Штатів Америки й повстали з метою збереження рабовласницького ладу на території США. Контентний дизайн охоплює кінограматику від Джека Лондона і його пейзажів у книзі «Біла безмовність» до фільму «Еверест», коли два ковбої прокладають альпініський маршрут до туалету: знову та сама тема дупи! Навіть у страшну хуртовину дупа повинна мати своє місце для головної життєвої метаморфози. Основна локація, де розгортається сюжет, – це «Галантерея Міні». Галантерея (від фр. Galanterie – галантність, витонченість) – місце де продають предмети туалету і особистого вжитку (краватки, нитки, рукавички, шарфи, сумки). Хоча яка галантерея може бути на горі посеред лісової глухомані? Саме приміщення – це точний концепт сучасного Loft.

Loft – це приміщення з високими стелями, відсутністю перегородок, наявністю великої кількості дизайнерських речей (у фільмі це череп буйвола, камін, шкури, печі, предмети вжитку від пляшок до льодяників). Лофти беруть свій початок від фабричних будівель і складів. В таких будівлях митці полюбляли робити свої студії. Відомий лофт «Фабрика» Енді Уорхола. Тому «Галантерея Міні» відсилає нас до зібрань митців. Міні – це товста афроамериканка, що в захваті від своєї великої дупи. Хоча в реальності Міні – це подружка Міккі Мауса, образ миші, що отримала шанс на життя. Цей контентний поток доповнює поп-арт з Роєм Ліхтенштейном на чолі, адже його робота «Диви, Міккі» 1961року, стала першою роботою на основі коміксів. Вона була абсолютно не схожа на роботи популярних тоді експресіоністів Віллема де Кунінга і Джексона Поллока. Ліхтенштейн казав: «Картини повинні виглядати як фальшивка, і я гадаю, що мені це вдається. Я не просто перемальовую комікси, а додаю щось нове, і в результаті створюю мистецтво».

Знов тема коміксів у Тарантіно. У приміщені знаходяться всі митці того часу: бандити, вбивці, грабіжники, генерал, шериф, мисливець за головами, негр-кавалерист, мексиканець, кат, ковбой, що їде до матусі на Різдво, візничий (адже управляти кінною четвіркою, то треба мати велику майстерність, а він вправляється з шестіркою коней). Всі коштують не одну тисячу доларів, що на той час було зовсім великими грошима. Гроші, дупа, альпініський маршрут і кадр з безмовною самотністю туалету, що подібно піку Евереста красується на фоні сильної хуртовини. Хоча на цей пік не зійде жоден з них. Де ж тут спільне з Майданом?

Мистецтво перетворюється на граматику світового масштабу. Адже світова потокова інформаційна активність не дає можливості виокремити і зрозуміти всі процеси, що відбуваються. Тому ми отримуємо викривлене сприйняття цілого. Світ в якому зникає довіра. Світ в якому ми звикаємо до життя посеред крові й частин інших людей. Світ в якому ніхто не вшановує Героїв. Світ в якому будь-яку ідеологічну схему, за присутності ЗМІ, можливо викривити в площину підступу і зради.

Симуляк, який всі «митці» з «The Hateful Eight» хотіли потримати й прочитати, – це лист Линкольна, який говорить про те, що цінності є незнищенними. Майдан «як явище світового масштабу» (за словами Ф. Фукуями) дає розшифрування коду. Світ в якому громади існують в горизонті партнерства і довіри. Довіри, яка не вимірюється кастовим аспектом чи ієрархічним домінуванням. Довіри, яка формується на принципах Гідності людини і принципи якої не дають права до підступу і зради. В Майданній граматиці фабула виглядає так: думки, які переходять в дію, а дія у мрію. А сюжет утворює візерунок вишиванки і переплітає думки у візерунок довіри, дію – у горизонт партнерства, а мрією створює Гідність.

Тарантіно через призму свого таланту оголив світ трешу, в якому ми живемо.

зима в огне

Герої Небесної Сотні відкрили світ, в якому продемонстрували, як треба Гідно мріяти. Вони створили новий міф – де життя як творчість стає домінантною. А всім нам вказали дорогу, якою слід рухатись і на якій є місце для творчості кожного Українця. Творити світи майбутнього, де снити й мріяти є якістю життя, а смерть і страх відсутні як явище взагалі.

14 січня кіноакадемія оголосила короткі списки номінантів на премію «Оскар». У номінації «найкращий документальний фільм» до п’ятірки претендентів потрапив фільм американського режисера російського походження Євгена Афінєєвського «Winter on fire: Ukraine’s fight for freedom» – «Зима у вогні: Боротьба України за свободу».

У 2015 році, на Міжнародному кінофестивалі у Торонто фільм отримав приз Глядацької аудиторії за найкращий документальний фільм. Питання у тому, як документальний фільм зможе розкрити мову Майдану?

Євген Забарило, спеціально для «Слів & Сміслів»