womenadvisor.ru
robertpattinsonunlimited.com

Три жизни Олены Чекан (к 70-летию со дня рождения)

Двадцать шестого апреля исполнилось бы 70 лет Олене Васильевне Чекан — замечательной актрисе и журналистке. Достаточно необычное сочетание: считается, что актеры в своей массе — не самые интеллектуальные люди. А журналисты — не самые артистичные.

Жизнь и творческая биография Олены Чекан разделилась на несколько периодов: кино, театр, моноспектакли и, наконец, последний период — журналистика. В 1990-х ей довелось стоять у истоков новой украинской интеллектуальной журналистики — ее интервью и иные материалы на телеканале «1+1» и в журнале «Український Тиждень» представляют интерес и через время после их создания, что в журналистской профессии является, скорее, исключением, чем правилом. А ее моноспектакли были интересны и удивительны.

Тяжкая болезнь унесла Олену Чекан в Вечность как раз в самый разгар «Революції Гідності», которую она приветствовала и идеалы которой были ее собственными идеалами.

Эта революция стала возможной благодаря тому, что в украинском обществе сложилась критическая масса людей, для которых ценности Свободы, человеческого Достоинства, общего блага, солидарности, модернизации, братства были не пустым звуком и не общими малозначимыми словами, а императивом поведения, жизненным кредо, ориентиром нравственного выбора. К сожалению, революция не смогла себя отстоять, поэтому на смену революционному огню пришло контрреволюционное болото.

И не будет преувеличением сказать, что роль новой интеллектуальной журналистики, роль коллег Олены Чекан и ее самой в этом «воспитании чувств» украинского общества была крайне важной, порой даже определяющей. Ведь в начале, как мы знаем, всегда бывает Слово…

Ниже — уникальная публикация, совершенно не характераная для интернет-изданий. Сначала — огромный массив материалов — воспоминаний об Олене Чекан, а в конце — ссылки на ее видео- и текстовый архив.

«Слова & Смыслы» выражают благодарность сыну Олены Чекан, Богдану Родюку, за помощь в работе над публикацией.

 «Слова & Смыслы»

 Olena Chekan 8

ВІНОК СПОГАДІВ ПРО ОЛЕНУ ЧЕКАН

Сергій Тримбач,

український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Чинний голова Національної    спілки кінематографістів України. Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008)

 Життя жартує всерйоз…

Олену Чекан знав давно, від середини 1970-х. Упродовж 1975-76-го років я працював у Спілці кінематографістів, там і побачив Олену. Недавня випускниця Московського театрального училища імені Щукіна вражала передусім вишуканістю манер, красою, широчінню літературно-мистецьких захоплень та уподобань. І певною відчуженістю від тодішньої кіно-тусовки, з її усе ж совіцькими (багато в чому милими, смішними) колективістськими манерами.

Її чужизна підтвердилась і значно пізніше, коли в одній із публікацій я прочитав такий її спогад: «1968 рік. Танки в Чехословаччині. Я студентка Щукінського училища. Москва. Ніч. Повертаюсь з вистави. Метро ще працює, але майже нікого нема. Раптом бачу чоловічі постаті. Чую чеську. Підбігаю, кажу я проти радянського вторгнення, я з вами, я за Свободу! Бачу скам’янілі обличчя і руки, що намагаються мене схопити. Розумію, це – «інші»…Зриваюся прямо до розкритих дверей потягу, вдача, що вони не зорієнтувались так хутко. У пустому вагоні розридалась: почуття вирвалися гнівом і розпачем…».

Узагалі, було дивно, що вона прийшла працювати в Будинок кіно. Втім, пояснювала: пробувала влаштуватися, а не вийшло: сім’я, чоловік, дитина – для жінки щастя, але професійній кар’єрі це не дуже сприяє. Зрештою, робота в кіно в неї не дуже складалася. Акторська професія є надто залежною від гримас Фортуни… Сподівання було на режисера Костя Єршова – чи не найінтелектуальнішого з наших режисерів. Одначе у фільмі «Жінки жартують всерйоз» роль в Олени невелика, то ж  не розбіжишся. А її вчили ще в училищі (якось вона доволі докладно оповідала мені про те, якої техніки акторської їх навчала в Щукінському) заглиблюватися в роль, перебирати невидимі світу струни… Її власні – виходило так – мало кого цікавили.

Інша би занепала духом, і покинула б цей невдячний майданчик, на якому граються чужі  п’єси. Але ж ні, в Олені живе воля до творення власної конструкції життя.  Її любов до Марини Цвєтаєвої чи Михайла Булгакова знайшли втілення у моновиставах за їхніми творами та листами. Це був не просто труд актриси, а й прискіпливого і глибокого дослідника сюжетів, що розкривають утаємничені зв’язки між поведінкою Поета і його творами. У виставах Чекан ми могли бачити прояви синтетичності її таланту відчувати й осмислювати Слово.

Ми жили поряд, на вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького). Іноді зустрічалися надвечір, повертаючись з роботи. Отут вона й читала мені невеликі лекції про своїх літературних улюбленців. Якось я признався, що Марина Цвєтаєва чужа мені – бо надто вже багато пози, внутрішньої театральності, схильності до не завжди умотивованого афекту. Ні, вона не стала повчати, а просто дуже серйозно і просто почала – час від часу цитуючи ті чи інші рядки – викладати своє бачення Поета. Я тоді ще сказав їй: вам треба викладати, в вас є магія впливу на співбесідника.

То ж коли Олена прийшла на телебачення, на канал «1+1», її інтуїції філологічного змісту були розширені, збагачені пошуками контакту з візуальними образами. Мені видається, саме тоді Олена по-справжньому відкрила для себе Україну і її культуру. Підсумок тих відкрить і залюблень – у телесеріалі «Мій Шевченко», зробленого разом з Юрієм Макаровим. Там стільки відкрить і стільки нового про Тараса Шевченка, що годі з чимось і порівнювати за багато літ останніх.

А потім новий виток життєвої спіралі – журнал «Український тиждень», який доволі швидко став символом інтелектуальної одваги  і глибини проникнення в товщу світоглядних та власне культурологічних проблем. Ми узнали нову Чекан – безоглядно сміливу у зізнаннях та рефлексіях, глибокого аналітика проблем, які хвилюють інтелектуалів. Це був спротив проти заниження саме інтелектуального рівня людини, яку так часто нині прагнуть опустити  нижче плінтуса,  ближче до найпростішого і «найамебнішого».

Я почав рідше зустрічати Олену на вулиці, а потім ще й переїхав в інший дім (хоча й неподалік, а все ж перестав бути її сусідом). А все ж зустрічав іноді. Видавалося, що у 90-ті в ній з’явилося більше гумору і спостережливості щодо проявів людини і людського. Була вона часто  безжально точна в оцінках і – разом з тим – поблажливо насмішкувата. Втім, по-доброму, особливо якщо це стосувалося людей кіно. А саме про них ми незрідка й говорили  – в часи, коли кіно наше зійшло на пси, коли все почало занепадати. З цим якраз вона й не хотіла миритися.

Відтак не дивним є її захопленість жанром розмов з людьми, які не чекали милості від природи, які ліпили себе самі. Вона виступила в ролі співрозмовниці багатьох знаних людей, що справді є честю і совістю нашого часу. На рівних розмовляла з Андре Глюксманом, Даніелем Бовуа, Сергієм Кримським, Дмитром Горбачовим та багатьма іншими. Ці розмови досі в пам’яті.

Потім у житті Олени настав етап життя, про який не дуже хочеться згадувати.  Одначе ж боротьба з надважкою підступною хворобою відкрила – я думаю – їй саму себе, якісь потаємні внутрішні сили.  Здавалося, на сторожі  коло Лєни Чекан є Слово, воно й порятує. Скільки разів Олена напувала нас його глибинними енергіями, його чаклунська сила мусила помогти. Одначе тепер ті слова чують уже небеса.

Червень 23, 2015

Максим Стріха,

український науковець, громадський та політичний діяч, перекладач, письменник;   доктор фізико-математичних наук (1997). Заступник Міністра освіти і науки України у 2008–2010 рр. та з вересня 2014 р.

Вона була ідеальним редактором. Пам’яті Олени Чекан

Сьогодні мені важко й пригадати, коли почалося моє знайомство з актрисою, мистецтвознавцем, журналісткою Оленою Чекан – однією з найяскравіших постатей київського культурного життя впродовж багатьох років. Здається, це було ще на початку 1990-х, коли волею тодішніх буремних обставин я, молодий фізик, опинився в комісії з культури першої демократичної Київради. Проте чи не найінтенсивніший відтинок нашого спілкування припав на час становлення нового амбітного часопису «Український тиждень», де пані Олена відала в редакції питаннями культури, а я неодноразово виступав з її ініціативи в ролі дописувача.

Пригадую, як колись запропонував був пані Олені ризиковану тему: відверто написати про те, що перехід наших оперних театрів до виконання всіх опер виключно «мовами оригіналів» жодним благом не є, а сама ця практика зумовлена аж ніяк не мистецькими, а суто економічними мотивами: аби полегшити співакам інтеграцію в своєрідний міжнародний «оперний фаст-фуд». Для невтаємничених наголошу: попри багато разів акцентовану думку провідних оперних композиторів минулого (для прикладу назву Джузеппе Верді, Ріхарда Вагнера, Дмитра Шостаковича), які вважали, що їхні творіння слід неодмінно виконувати мовою, зрозумілою для слухачів, бо ж опера за природою є музично-драматичним дійством, серед музикознавців сьогодні панує агресивна переконаність, наче переклад неодмінно «псує» оперу, а його захисники – є такими собі «ретроградами».

Але пані Олена зовсім не побоялася стати «ретроградом». З її благословення матеріал з’явився друком, і його публіцистична назва «Опера: сумбур замість змісту» належить саме моєму редакторові. Більше того, саме пані Олена попросила добрати мене уривки з найвідоміших оперних арій у перекладі українською, аби продемонструвати читачеві, наскільки органічно звучать ці тексти Максима Рильського, Миколи Бажана, Бориса Тена, Миколи Лукаша, інших провідних майстрів нашого перекладу…

А часом саме пані Олена буквально змушувала мене писати тексти, які навряд чи ініціював би сам. Єдиний мій есей про Ліну Костенко (http://tyzhden.ua/Columns/50/697) завдячує появою саме їй. Сьогодні я дуже вдячний пані Олені за цей текст, взятися писати який самому мені забракло б сміливості.

Отже, Олена Чекан була ідеальним редактором – ініціативним, вимогливим, і водночас доже уважним і толерантним до автора. Особливо гостро відчув це тоді, коли вона захворіла й інший редактор надіслав був мені на вичитку з «Тижня» текст, у якому я не пізнав не лише свого стилю, але й думки були часто цілком протилежні до того, що я хотів сказати… І на тому моє співробітництво з часописом надовго призупинилося.

…Олена Чекан була красивою і мужньою людиною. Вже восени 2013-го, програючи тривалу боротьбу з підступною хворобою, вона прийшла на пам’ятний «Гоголь-Фест», який відбувався цього року в промзоні на Видубичах. Прийшла, коли всі вже розуміли: це її прощання з улюбленим театром, зі справою, якій вона присвятила життя. Але вона сама не здавалася до кінця. Такою – красивою й мужньою – вона й залишиться в моїй пам’яті.

Квітень 10, 2015

 

Сергій Грабар,

український поет, письменник і перекладач.

член Політичної партії «Національна Демократична партія України»,

Виконавчий директор «Конфедерації Будівельників України».

Зупинилися на хвилинку… Спогад про Олену Чекан

Декілька днів тому, проходячи по Георгіївському провулку, там, де Брама Заборовського, пригадав, одного теплого весняного дня зустрів на цьому місці Олену Чекан. Тоді, як завжди, і я, і вона кудись поспішали. Ми всі постійно поспішаємо, намагаючись встигнути, випередити час. Ми стаємо заручниками часу і розчиняємося в ньому.

Того року, весна прийшла пізно, ніби знущаючись з нас, випробовуючи на нас свої примхи. Тому й одягнуті ми були незрозуміло у дивний зимово-весняний одяг. Не знаю як зовні виглядав я, але Олена, як завжди, була довершенням елегантності – неповторної величі, притаманної тільки їй одній.

Зупинилися на хвилинку і проговорили… кілька годин, пізнаючи одне про одного безліч маленьких історій, розкриваючи низку тільки нам  одним відомих секретів. Виявилося, що читали ми одні й ті самі книжки, дивилися одні й ті самі фільми. Більше того, я відкрив для себе, що в деяких фільмах я бачив Олену і пам’ятаю її ролі. Згадали і моноспектаклі на вірші Марини Цвєтаєвої та Лесі Українки. Власне, після одного з тих моноспектаклів у Будинку актора ми і познайомилися.

А ще нашою спільною темою стали вулиці Києва і люди, яких ми зустрічаємо на цих вулицях. Це було наше місто, місто в якому ми народилися і жили своє життя. Воно кардинально відрізнялося від інших міст України: в чомусь було кращим, а в чомусь – гіршим. Але поза сумнівом воно завжди було і залишається до сьогодні – душею України.

З Оленою ми зустрічалися ще і ще, але та зустріч біля Брами Заборовського стала своєрідною зупинкою в часі. Пізніше, ми згадували цю зустріч і сміялися над тим, як абсолютно знехтувавши часом, перемогли самі себе, зуміли після недоречного: «Ну, як справи?», не побігти далі, а просто, по-людяному послухати одне одного.

Галерея людей, з якими Олена розмовляла на сторінках «Українського тижня» приголомшує своєю величчю. Кожен співрозмовник – особистість, кожна біографія – ненаписаний роман, багатосерійний фільм, які вона любила і не любила. Олена – журналіст відкривала нам таємниці людяності і доброти. А ще величезної життєвої стійкості.

Коли Олени не стало – щось обірвалося всередині, і щось засвітилося в небі над нами…

Квітень 20, 2015

 1

Дмитро Малаков,

член Національної спілки краєзнавців України,

автор видань:

— «Киев Михаила Булгакова» (1990, 1993 — у співавторстві з Анатолієм Кончаковським)

— «Київ. 1941-1943» (2000)

— «Архітектор Городецький. Архівні розвідки» (перше видання – 1999, друге видання, розширене і доповнене – 2013)

Згадуючи Олену Чекан

Наше знайомство з Оленою Чекан та її творчістю відбулося на передзим’ї 1990 року. Друзі запросили нас з дружиною на вечірку до Олени Василівни Леонтович, педагога і письменниці з глибоким українським шляхетним корінням. Своєрідного настрою додало саме місце зустрічі – у селищі Шевченка, у місцині, більш відомій киянам як «Дача Кульженка». Акуратний будиночок у заснулому на зиму саду, затишні покої, картини, книги, рояль.

Олена Чекан читала уривки з творів Михайла Булгакова, пробуючи спершу перед невеличкою аудиторією авторський моноспектакль. То був час, коли мисляча частина суспільства перебувала в стані духовного піднесення та передчуття змін, коли інтелігенція тішилася дозволеністю ще недавно ідеологічно «шкідливого». До останнього належала і творчість відомого киянина.

Серед гостей невипадково були присутні Анатолій Кончаківський – директор майбутнього Літературно-меморіального музею М. Булгакова та архітектор Ірина Малакова – автор проекту реставрації «булгаковсько-турбінського» будинку на Андріївському узвозі, 13. Акомпанувала господиня Олена Леонтович. Міні-вистава справила приємне враження і самим задумом, сценарієм та особливо – майстерним акторським виконанням, з проникливим, дуже мелодійного тембру голосом, з самим образом вродливої актриси.

Потім відбулась прем’єра в театрі «Сузір’я» на Ярославовому Валу, 14. Виконавиця Олена Чекан мала великий успіх…

Часом ми зустрічалися на різних громадських заходах, на вернісажах у київських музеях, потім кілька разів – на зйомках у телевізійній студії каналу «1 + 1».

Збереглася візитівка журналістки «Українського тижня» Олени Чекан, вручена авторові цих рядків 13 травня 2010 року на прийнятті в амбасаді Республіки Польща із усним запрошенням до публікацій в цьому популярному тижневику. З легкої руки пані Олени таких публікацій було сім. Назавжди пам’ятним залишився новорічний випуск часопису «Український тиждень» з портретами десятків осіб на обкладинці – №1 (166) 31 грудня 2010 року – 13 січня 2011 року, де Олена Чекан на десятьох сторінках подала унікальну портретовану добірку характеристик і думок сучасників під назвою «Українці» з підзаголовком: «Їхні дії утворюють синергію успіху, свободи і розвитку країни». І далі пише: «Пора перестати думати, що все залежить від політиків, що все починається і закінчується в кабінетах можновладців. Насправді кожна людина здатна зробити більше за будь-якого штучно роздмуханого «лідера» чи «зірку». Сотні тисяч громадян в Україні щодня діють, просто роблячи справу, яку обрали. Щиро і не очікуючи якихось нагород, вони торують шлях до демократичного світу, де людина має окреслені законом права й обов’язки, де їй гарантована свобода й гідність, де вона може не боятися майбутнього. Шлях до реальної політичної свободи пролягає через інтелектуальну та духовну свободу окремих особистостей».

Одною з таких особистостей була незабутня Олена Чекан.

Березень 15, 2015

 

Олег Ярош,

Доктор філософських наук, керівник відділу Східної філософії Інституту філософії ім. Г.Сковороди Національної академії наук України

Интеллектуальная журналистика. Мастер-класс от Елены Чекан

Все, что было, является таким, каким оно было, и уже не может быть иным, и все, что есть, может быть только таким, каково оно есть; возможное всегда остается отодвинутым в будущее, в единственное для нас царство свободы, в котором воображение, способность творческая и освободительная, плоть веры, движется в своей стихии.

Мигель де Унамуно

Очень сложно писать о многогранном таланте Елены Васильевны, человеке ренессансном, реализовавшем себя в различных сферах творчества. О ее творчестве, произрастающем из искренности и глубины, трагизма и надежды, медитативном по своей природе.

Особенно сложно это делать сегодня, когда информационное пространство заполнено пустым позерством обитающих в мутном болоте социальных сетей «публичных интеллектуалов-однодневок», рядящихся в затасканные одежды чужих мыслей, певцов повседневности.  И когда вся эта надоедливая рутина и псевдо-интеллектуальная болтовня  окончательно выводят из равновесия, остро ощущается потребность в Слове, ироничном и мудром одновременно, открывающим Великое в малом.

Одна из первых крупных работ Елены Васильевны, книга-интервью с Алексом Московичи, написанная на переломе эпох, проникнута ностальгией по ушедшему времени и предвосхищением грядущих перемен. Она явилась для отечественной «интеллектуальной журналистики» тем, что в англоязычной литературе называет «seminal work», то есть инновационной, определяющей стандарты данного жанра. Я же предпочитаю буквальное значение «seminal»– оплодотворяющее идеями и смыслами.

Эта книга является плодом экзистенциального сопереживания Собеседника и Автора, разделенных поколениями, но, в то же самое время, объединенных общей культурно-исторической памятью и топосом Киева, предметным и идеальным, мещанским и подвижническим в одночасье. Как же резко контрастировала эта книга с привычной для советского читателя помпезной монументальностью томов серии ЖЗЛ.

Алекса и Елену роднит опыт переживания пограничного состояния крушения привычного мира. Для французского политика и предпринимателя это прошлое, из которого произрастает житейская мудрость, причудливо сочетающая прагматизм и идеализм, приправленная изрядной долей иронии и цинизма. Для автора это пронзительная данность, неопределенность, пугающая и манящая одновременно, а общение с Алексом и работа над книгой становится для нее своеобразным духовным упражнением, ведущим к катарсису.

…мой мир с Цветаевой, Булгаковым и Мандельштамом, Моцартом и Вивальди неожиданно рассыпался, как карточный домик, и уже не спасал. Умер папа, стали умирать и уезжать близкие и далекие друзья, тяжело заболела мама, и вдруг я ощутила всю свою беспомощность на этой земле, всю бесполезность своей жизни даже для моего сына. Со всей беспощадностью прозрения я поняла, что не могу защитить, уберечь его от жестокой глупости нашей жизни. Мне стало казаться, что если бы я умерла, то искупила бы все горести моих близких, и жизнь их каким-то чудесным образом стала счастливой и спокойной. Я не стремилась к смерти, но не было сил жить. Вот тут-то, в вечном своем дыму и появился Алекс. Несговорчивый, резкий, с удовольствием бравирующий своим напускным цинизмом, мудрый, совершенно по-детски доверчивый, нежный, злющий, насмешливый, трогательный – фантастический, и мир переменился. Он не стал лучше или добрее, он стал другим. Потому что передо мной был Человек, творящий на Земле свою Жизнь. Очень трудную. Очень счастливую. Великую. Состоявшуюся вопреки всему, несмотря ни на что.

Судьба подарила Елене Васильевне возможность общения с личностями, определившими характер эпохи. Таким был Вацлав Гавел, человек, перед которым без боя капитулировал Левиафан коммунистического режима, стоящий в одном ряду с Махатмой Ганди и Мартином Лютером Кингом. Его сила воли и убежденность передается Автору, когда она спрашивает Собеседника о перспективах развития нашей страны, проводя параллели между Украиной и Чехией.

Тоталітарні й авторитарні режими інколи мають непомітний початок, і це зобов’язує нас бути пильними, щоб пережите нашими країнами ніде більше не повторилося. Для цього потрібна солідарність з усіма, хто зараз бореться з такими режимами. Жодні економічні чи інші корисливі інтереси не повинні стати на заваді цій солідарності. Хибною є думка, що коли йти шляхом компромісів і не провокувати сил зла, то вони самі собою зникнуть. Навпаки, вони стануть сильнішими, бо кожну нашу поступку обернуть собі на користь.

Тогда, в 2010 г., в период крушения иллюзий, связанных с «Майданом 2004», эти слова казались окончательным приговором, но в итоге оказались пророческими, обрисовав перспективу социального протеста с позиции «бескомпромиссного добра», ставшей реальностью в «Революции достоинства» 2014 года.

Елена Васильевна обращается к Вацлаву Гавелу не только как к политику, но и как собрату по перу, вскрывающему бездны кафкианского абсурда бюрократических институтов.

У своїх п’єсах я цікавився не так комуністичною системою, її ідеологією і конкретними людськими долями, як радше загальною поведінкою людини в різних ситуаціях, системних маніпуляціях і сліпій бюрократії. У тому, що відтоді нічого не змінилося, мене переконує інтерес до моїх п’єс в інших країнах, нерідко дуже віддалених. Вочевидь, у моїх творах представники інших культур здатні розгледіти власний досвід, що для мене як автора є підбадьорливим.

Этот неизбывный абсурд и дегуманизацию невозможно побороть самыми совершенными либеральными реформами, он преодолевается лишь индивидуальными экзистенциальными усилиями самого человека, «мужеством быть». Этот опыт сугубо индивидуален и Автор и Собеседник это прекрасно понимают, ибо они оба сопричастны Творчеству.

Особое место в творчестве Елены Васильевны занимает интервью с видным французским интеллектуалом левого толка, «певцом свободы» Андре Глюксманом. Перечитывая сегодня эти строки, написанные в 2010, поражаешься актуальности заданных вопросов и бескомпромиссности полученных ответов, ставших для нас сегодня точным диагнозом происходящих событий.

Ви колись зазначали, що російський експансіонізм почався значно раніше комуністичного періоду. Яким ви бачите його зараз?

– Коли відбулися Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні, мій друг Анна Політковская сказала: «Ніколи вони («вони» – це Кремль. – Ред.) із цим не змиряться». Приблизно в тому самому сенсі висловився Путін, заявивши, що «це перманентні революції». Путін, вихованець КДБ, вжив це в презирливому контексті, в традиціях боротьби з троцькізмом. Але це й справді глобальна перманентна революція, яка почалася 1953 року й уже звільнила половину Європи. Москву це лякає й вона воліла б цей процес врешті-решт зупинити. Причина дуже проста: демократизація України є прямою загрозою для Росії. Те, що діється у вас, може стати небезпечним прикладом для Росії. Власне, це вже бачимо.

«Путь Сократа», борьба с клише и предрассудками, о котором говорит Глюксман, становится своим и для Елены Васильевны. Свободная от политическим условностей, она одинаково открыто общается с «правым» Алексом Московичи, «либералом» Вацлавом Гавелом и «леваком» Андре Глюксманом, входя в своеобразный консонас с каждым из них, позволяя собеседнику раскрыться и вызывая у читателя ощущение присутствия.

В заключение хочу выразить признательность Богдану Родюку, сыну Елены Васильевны, за честь личного с ней знакомства и приглашение принять участие в подготовке сборника эссе, посвященных Ее светлой памяти.

Липень 06, 2015

10.Olena Chekan with Boris Grebenshikov

Остап Кривдик,

відомий український журналіст та громадський активіст, радник Голови Верховної Ради України

Поезія і Праця

Саме «пані Олена», а не ніяк інакше. Я мав честь працювати разом з нею на проекті ««Документ» з Юрієм Макаровим» на телеканалі 1+1 у 2003-2004 роках.

Час був дуже непростий – маразм кучмівського режиму кріпчав, у сусідній кімнаті клепалися «п’ятихвилинки ненависті», коридором гуляв уже тоді демонізований Піховшек…

Ми ж робили програму про «високі матерії», далекі від внутрішньоукраїнського виміру – науку, культуру, феномен міста, геополітичні зміни в арабському світі…

Пані Олена тоді подарувала мені дуже багато часу на мої справи. Зокрема, я за цілий рік так ні разу і не був на монтажі – все робила вона сама. Моє «все, я мушу бігти на посиденьки з гітарою, а далі на пікет і семінар» було тяжко, а то й неможливо терпіти.

Навчання, плюс студентські активності, плюс опозиційні громадські дії – все це я міг встигнути тому, що пані Олена завжди підстраховувала, завжди вичитувала готові продукти двічі або й тричі, завжди приходила раніше і йшла пізніше.

Пані Олена відкрила для мене високу російську культуру. Я, народжений в своєрідному львівському інтелігентському гетто, був бережений від «ворожого», «совєтського» – у тому числі і від поезії «окупантів».

Вечір віршів Цвєтаєвої у караїмській кенасі на Ярославовому Валі – це важливий етап у лікуванні мого особистого постколоніального неврозу.

Якою запам’яталася мені Олена Чекан? Вільною людиною, що мала в собі внутрішню легкість. Терпеливою до промахів і помилок, завжди зайнятою роботою, уважною. І водночас – тою, що готова була спалахнути енергією. Багатовимірною людиною, котра готова була ділитися своїми світами. За нею відчувалася глибина культури і сила досвіду, інакша від пострадянськості кругом. Вона мала стиль – шляхетність, контрастну з часом духовно і матеріально бідних людей.

Робота на «плюсах» закінчилася, хоча ми бачилися ще декілька разів – на перезапуску «Документу» наступного року, в часі Помаранчевої революції, на дипломатичних прийомах. Я читав її колонки в «Українському Тижні», але так тісно нам не довелося спілкуватися уже ніколи. Шкодую, що не зміг відвідати пані Олену в останні місяці її життя.

Дякую Вам за тепло, пані Олено!

Квітень 22, 2015

  

Наталка Петринська,

Колежанка та Вірна подруга пані Олени Чекан,

український журналіст, заступник головного редактора часопису «Український Тиждень» 2012-2013 роках

Вона ніколи не була для мене Оленою Василівною. Тільки пані Олена. Це була жінка, що заперечувала собою старість. Її енергія, жага до життя, допитливість, жіночність і працелюбність вражали, буквально збивали з ніг. «Хочу бути такою в її віці»,  –  вирішила я, коли ми познайомилися.

Пані Олена любила епатувати людей: парадоксальні запитання, нестандартна поведінка, химерні вбрання. А ще вона вміла з ними розмовляти: в «Українському тижні» не було кращого інтерв’юера. Їй вдалося записати розмову з тим, хто принципово не спілкується з журналістами – з Валентином Сильвестровим. І це було інтерв’ю-шедевр. Молоді музикознавці досі згадують його, адже ніхто не зробив би краще. Мені здається, що люди в її інтерв’ю завжди поставали трошки ліпшими, ніж вони є насправді, бо вона мала здатність докопатися до сутності людини, до того ж саме до її світлого боку.

Лише згодом я зрозуміла, що криється за її удаваною легкістю, артистизмом і вмінням наповнювати вщерть будь-який простір. За цією маскою, а маски й вдавалися, недарма ж мала фах актриси, ховалася людина із залізною волею. Селф-мейд-вумен, даруйте за трюїзм. Неймовірна працездатність, талант схопити все на льоту, переключитися з теми на тему, і постійно вчитися, вдосконалюватися… Журналістику, як і українську мову, вона опанувала ледь не за кілька місяців. Іноді я думала, що вона б змогла здобути будь-який фах. Якщо захотіла б, звісно.

Багатьом пані Олена відкрила Тараса Шевченка у документальному фільмі «Мій Шевченко», а для мене вона «подарувала» прозу Джона Максвела Кутзеє. Книжки суворого південноафриканця, відкриті з легкої руки моєї прекрасно ерудованої колеги, стали одним із моїх улюблених. Ми говорили з нею не лише про літературу, а й про подорожі, архітектуру, загалом про красу. Вміння відчувати красу також було її особливістю. А у поєднанні з даром бачити в людях добро це давало дивовижний результат.

Я знаю мало людей, які були настільки багатогранні як пані Олена. Можна багато говорити про її виняткову жіночність, яскравість, про її дотепність і любов до парадоксів. З нею ніколи не було нудно. Вона могла стикатися з нерозумінням, але нікого не лишала байдужим. Людина-контраст, людина-оркестр, – хто може встояти перед такими якостями?

І найдивовижніше, що за всією цією бурхливою зміною її «іпостасей», її ідей і проектів, за всім цим різнобарв’ям уважний погляд міг угледіти просту, ледь не аскетичну людину. А головне, справжню. Людину, яка знала, що таке життя і як  його варто прожити. І я їй дякую за те, чому вона мене навчила. Пані Олено, я теж, як і Ви, хочу заперечувати собою старість. І сподіваюся, що мені це вдасться.

Квітень 02, 2015

DSC_5808

Игорь Померанцев,

прозаїк, поет, журналіст, правозахисник, радянський дисидент,

радіожурналіст на Бі-бі-сі та «Радіо Свобода», автор радіоп’єс

 Forever – Навсегда

Елена Чекан пришла в журналистику из театра. Больше всего она любила выступать с чтением стихов. Золотое правило журналистики – блюсти баланс. Елена этим правилом пренебрегала, и потому читатель любил её: на эмоции отвечаешь эмоциями. В интервью она не просто задавала вопросы собеседникам, а и разговаривала с ними так, как будто это частная беседа. И собеседников она выбирала таких, с кем ей было интересно.

У нас с Еленой были отношения «многогранные»: она была моим редактором в еженедельнике «Украинский тыждень», чутким редактором, моим интервьюером (говорили о ремесле радио, о винной культуре, об Украине), моим автором (в радиопередаче «Поверх барьеров» она рассказывала о своих любимых пластинках), наконец, моим эпистолярным собеседником. Я очень любил получать от неё письма: остроумные, насмешливые, лиричные. Я хорошо помню её эссе-путешествия, её голос, её смех.  Я часто ловлю себя на желании написать её письмо, а после с нетерпением ждать ответа. Свои письма, адресованные мне, она подписывала английской буквой F. Только я знал, что эта буква означает слово «forever», по-русски «навсегда». Такой она для меня и осталась – навсегда.

Июнь 26, 2015

 Olena Chekan 3

Галина Черевко,

Близкая Вернейшая подруга Елени Чекан

Шальное благородство оптимизма

Нашу с Леной встречу освятил Булгаковский Дом – музей Булгакова в доме № 13 на Андреевском спуске. Вышло все случайно. Меня пригласила туда приятельница на чаепитие. Среди присутствующих красивая, улыбчивая женщина как-то сразу привлекала к себе внимание, что-то было в ней мистическое, если можно так сказать «какая-то булгаковская очаровательная чертовщинка». Только потом пришло понимание – Лена готовилась к выступлению и уже жила в нем. А сначала было какое-то смутное, на подсознании, узнавание – видела, но где и когда? Пьем чай, разговариваем о Булгакове – работники музея наперебой рассказывают о малоизвестных фактах из его жизни, новых открытиях, новых находках, новых экспонатах, при этом, как нечто особо важное, подчеркивая некую исключительную мистику, сопутствующую Булгакову по жизни.  Все чрезвычайно интересно. Творческий энтузиазм вот этих – самых преданных – поклонников Мастера потрясал и вызывал такое возвышенное чувство приобщения, до мороза по коже. Но самым знаковым событием этого вечера было Леночкино выступление. Вот оно узнавание, этот победно звенящий накалом эмоций голос «…красною кистью рябина зажглась…» забыть не возможно. Дом художника, билеты – с огромным трудом, зал – полнехонек, тишина – звенит, впечатление, что все перестали дышать, Елена Чекан читает Цветаеву – нет, не так, живет Цветаевой и весь зал вместе с ней. Оглушающий шквал аплодисментов, цветы и нескончаемые просьбы – еще, еще, еще! Это редкий дар и талант от Бога в артисте, когда зал и артист – одно целое от первой до последней минуты феерического действа.

…Булгаков. Жизнь Мастера. Голос и музыка. Музыка и голос. Слиты воедино. Затаив дыхание слушают все, воспринимая и впитывая явление сопричастности к рождению не похожего ни на что видения жизни и творчества великого писателя. От рождения и до ухода… Голос, который зачаровывая, вел зрителей от начала и до окончания спектакля, умолк, …и звенящая тишина через мгновенье взорвалась – овациями!

После окончания спектакля совершенно случайно обращаю внимание на лежащий на столике сценарий с множественными авторскими правками – дополнениями, вставками, вклейками – … и предлагаю, с глубоким уважением к автору, набрать электронную версию и записать на дискету… Лена – неожиданно – соглашается…

С тех пор нас связывают многие годы приятельствования, мы были подругами до последнего дня жизни Лены, сопереживали друг другу, искренне радовались успехам, поддерживали и помогали в трудные минуты.

Главное, что хочется сказать о Лене, о ее творческом пути… каждый ее успех дорогого стоил.

Елена Чекан была всесторонне одаренным творцом, будь то роль в кино или спектакле – главная или в эпизоде, неважно, или всем и за всех в моноспектакле – автором, исполнителем, режиссером, бутафором и другими, или журналистом с искрометным каскадом образов, описаний, манерой общения с современниками по острым общественно важным вопросам, – везде творимое волшебство, титанический труд и талант, душа – с внутренним высоким благородством, открытая, чистая, добрая … Да, и еще – неиссякаемый оптимизм, ослепительная улыбка и … бойцовский характер – трудностей не страшилась, никаких, хронический трудоголик – работоспособность невероятная, любознательность – зашкаливающая – неприкрытый интерес ко всем и всему. Верный и сострадательный друг, и отзывчивый человек. Ослепительная в утонченной красоте женщина, озорная кокетка, и вместе с тем, вдумчива и доброжелательна, внимательный и чуткий собеседник.

Елена – избранная, несущая свет, светлая – искрометный фейерверк неповторимого многообразия!

Такой ее и будем помнить!

По традиции – АПЛОДИСМЕНТЫ в знак поклонения!

Ноябрь 11, 2015

5.Olena Chekan with Igor Pomerantsev

Олексій Кужельний,

народний артист України, засновник і художній керівник майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ МАЙСТРА

Олена Чекан пішла від нас швидко, несподівано, достойно. Без скарг, без оприлюднення страждань, до останньої миті залишаючись Леночкою. Особливість її людського обдарування була саме в надзвичайній легкості існування, в дитячій відкритості, в простоті мудрості і мудрій простоті.

Художники пророкують свою долю власною творчістю. Моновистава «Життя Майстра», яку Олена Чекан створила з художніх текстів, щоденників і листів Михайла Булгакова сьогодні можна сказати стала майже автобіографічною. Так само як у виставі спогади рідних, друзів, знайомих Михайла Афанасійовича ніби поспішають розповісти про його долю, особистість, творчість так і ті хто знав і любив Леночку у своїх спогадах намагаються зберегти в слові світло душі її.

Коли актриса вперше прийшла до Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» я зразу її впізнав. Через якийсь час пам’ять відтворила образ дівчини із спогадів головного героя, «Соляріса» Андрія Тарковського, якого грав Донатіс Баніоніс.

Пам’ятаю теплі і дотепні спогади Леночки про навчання у московському Щукінському училищі на одному курсі з Наталією Гундарєвою, Костянтином Райкіним, і звичайно про майстра курсу Володимира Етуша.

У виставі особливо яскравою була лінія Маргарити, яка на відміну від традиційних прочитань, подавалася рівнозначною, а може й першою в дуеті з Майстром. Рукописи не горять, а почуття не згасають. Надзвичайне, не підвласне часові кохання було диханням усього спектаклю. І що дуже важливо зіграно це було нервово але без найменшої істерики, беззастережно, але з великим достоїнством почуттів.

«Чому Булгаков » – допитувався я в актриси. Нині розумію – Леночка відповіла своїм життям, своєю творчістю, своєю захоплюючою  небайдужістю. Пізніше підтвердження зустрілися мені в спогадах  режисера вистави Володимира Опанасенка.

«Вибору по-справжньому вільного не існує, він завжди керується якимись обставинами, тут я і ввожу поняття «свідомий». Я усвідомлюю ці обставини, я вибудовую їх ієрархію. Ніщо, крім об’єктивних обставин і моєї суб’єктивної їх інтерпретації, не тисне на мене. Я повністю беру на себе відповідальність за  свій чин. І от коли все враховано: і моя світоглядна за ангажованість, і певність того, що майбутня вистава зацікавить і схвилює глядача, і що вона забезпечить успіх акторові, котрий чекає ролі, або актрисі, котра свій попередній успіх і т.д., – і з величезного обширу літератури п’єса входить у репертуар, все ж залишається питання: чому саме вона? І як би ми не заглиблювались у мотиви, скільки б не множили тлумачення, питання залишається. Вектор покеровано ще якоюсь таємничою силою, І помічено: чим більша ота сила, тим яскравіша з’ява і сценічне життя вистави.»

Виставою «Життя Майстра» Олена Чекан започаткувала традицію «Сузір’я» завжди  мати в репертуарі ім’я М. Булгакова, киянина знаного на весь світ.

І ще одне. Дуже важливим для створення атмосфери вистави – ліричної і тривожної водночас – був музичний матеріал: уривки з творів Шуберта, Гюйо і Форе лунали поряд із музикою Мессіана, Соммерса, Шенберга. Здається так само звучало життя Леночки, так бриніла творчість Олени Чекан такою глибокою стала пам’ять про неї, як про великого Майстра з яким ми мали честь жити і працювати.

Червень 23, 2015

Анатолий Кончаковский,

дослідник життя та творчості Михайла Булгакова, письменник,

один із творців та перший директор музею Михайла Булгакова у Києві.

Елена Светлая

Мечтая в советские времена о музее великого киевлянина Михаила Булгакова в его родном Городе, в доме,  где Мастер провел свои юные годы и где он «поселил» своих любимых героев,  всегда мыслилось,  чтобы дом на Андреевском спуске не превратился в застывший уголок старого Киева.

Хотелось, чтобы помимо оригинальной экспозиции в «семи пыльных и полных комнатах» как в прежние легендарные времена в гостиной на пюпитре фортепиано стоял «вечный Фауст», звучала музыка, ставились домашние спектакли, проводились литературные посиделки, собирались художники, писатели и поэты, захаживали и поклонники ее Величества Книги.

И в 1991 году после проведения капитальных реставрационных работ, широко распахнул свои двери на Андреевском спуске Литературно-мемориальный музей Михаила Булгакова.

Разработанная концепция построения экспозиции, позволила в «доме постройки изумительной» разместить в одном пространстве две семьи – реально жившей здесь Булгаковых и вымышленной писателем – Турбиных.

Научный коллектив музея позаботился о том, чтобы посетители дома чувствовали себя не обычными экскурсантами, а гостями этих семей киевской интеллигенции, облюбовавшими уютный дом на одной из самых фантастических улиц  древнего Киева.

А для того, чтобы расширить возможности одного из культурных центров Подола, сотрудники музея создали условия, чтобы в его стенах смог существовать литературный клуб, который регулярно бы собирал  любителей печатного слова, где бы отмечались как в былые времена семейные праздники.

В канун Рождества устраивалась елка, а в Пасхальные дни украшался праздничный стол, и всегда, в любую пору года, звучала музыка, которую обожали обитатели этого дома.

Татьяна Николаевна, первая, единственная венчанная жена М.А. Булгакова рассказывала нам, что в доме на Андреевском спуске молодежь, возглавляемая старшим в семье мужчиной Михаилом, по нечетным субботам устраивала поэтические маскарады (фр. «журфиксы») и семейные вечера. К этим вечерам готовились заранее: подбирались костюмы, сестры покупали ветчину, сыры, фрукты, конфеты, но никогда, правда, за редким исключением, спиртное.  А главное регулярно проводились репетиции концертов и домашних спектаклей, которые ставились, в основном, силами самих обитателей дома и приглашенными гостями.

Сохранились любительские фото, сделанные в гостиной Булгаковского дома, где запечатлены участники одного из таких семейных вечеров. Среди них, во втором ряду, расположился прямо на полу Михаил Булгаков. Екатерина Петровна Кудрявцева – дочь профессора Киевской духовной академии П.П. Кудрявцева, коллеги отца будущего писателя Афанасия Ивановича, рассказывала нам, что в свои молодые годы нередко посещала Булгаковский дом. Ведь она с младшими девочками Булгаковых посещала Лютеранскую гимназию на Печерске.

И всегда, подходя к их дому на Андреевском спуске, слышала звуки музыки, доносившейся из их квартиры. И в этом нет ничего удивительного, – в семье был культ музыки. И дети, и взрослые либо играли на различных музыкальных инструментах, либо пели. Причем мастерство их исполнения достигало порой высокого профессионального уровня.

Вот что особенно запомнилось ей и ее сестре по прозвищу «Блонди»:  на детские рождественские праздники елку ставили всегда в большой гостиной с двумя изразцовыми печами, а наряжали лесную красавицу самодельными, самостоятельно изготовленными игрушками старшие дети профессорской семьи.

Настраиваясь на возрождение утраченной семейной традиции дома Булгаковых, руководство музея пригласило известную актрису театра и кино Елену Чекан провести под крышей нашего дома поэтический вечер.

Елена Васильевна в 1972 году успешно закончила Московское Высшее театральное училище им. Щукина и талантливо проявила себя, снимаясь на киевской киностудии им. А. Довженко в фильмах «Женщины шутят всерьез» с Леонидом Филатовым, «Под свист пуль», «Тайны собора св. Юра», «Мост через жизнь», «Рядом с вами», «К расследованию приступить», «Циганка Аза», «Грачи», «Узник замка Иф», «Как мужчины о женщинах говорили», «Ниагара» и др.

Также актриса создавала авторские сценарии по мотивам классиков отечественной и зарубежной литературы  Леси Украинки и Марины Цветаевой, Осипа Мандельштама, Антуана де Сент Экзюпери, Гарсиа Лорки.  Успешно она трудилась и на журналистской ниве. Многие ее оригинальные работы публиковались центральными газетами, в том числе в популярном еженедельнике Украины «Зеркало недели». Елена Васильевна охотно приняла наше предложение показать поэтический музыкальный моноспектакль и подготовила авторский сценарий по произведениям ее любимой поэтессы Марины Цветаевой.

Репетиции проходили на первом этаже в зале, который мы назвали громким «именем» актовый. Приглушенно струилась музыка, зазвучал нежный, с легким придыханием бархатный голос актрисы и лились, пенясь поэтические строки:

«Пунш и полночь. Пунш – и Пушкин,

Пунш – и пенковая трубка

Пышущая, Пунш – и лепет

Бальных башмачков по хриплым

Половицам. И как призрак –

В полукруге арки – птицей –

Бабочкой ночной – Психея ! …»

«Кто создан из камня, кто создан из глины, –

А я серебрюсь и сверкаю!

Мне дело – измена, мне имя Марина,

я – бренная пена морская …»

Вскоре в стенах нашего дома собрались зрители: хозяева и приглашенные гости.

С большим мастерством актриса исполнила свою авторскую композицию на цветаевские поэтические шедевры «Красною кистью рябина зажглась…», чем очаровала присутствующих зрителей, которые долго не отпускали Елену Васильевну с импровизированной сцены, а под конец концерта вручили ей букеты изысканных цветов.

Через некоторое время актриса по нашей просьбе снова выступила в Доме Турбиных  с новой композицией: «Невозвратно, Неостановимо, Невосстановимо Хлещет Стих /Поэтам России/». На сей раз ее программа по новому открыла перед восхищенными гостями дома талант великой поэтессы в авторской литературной интерпретации Елены Васильевны. И снова зазвучали поэтические строки Марины Цветаевой из уст актрисы:

«Женщине – лукавить,

Царю – править,

Мне славить

Имя твое.»

Вскоре Елена Чекан подготовила новую авторскую, также музыкально-поэтическую композицию по мотивам романа Михаила Булгакова «Белая гвардия».  Она хотела, чтобы ее работа впервые была воплощена именно здесь, под сводами дома, где обитают благородные герои романа Михаила Булгакова.

В один из киевских вечеров, окутанных полумраком и предчувствием тайны, в доме на Андреевском спуске состоялась премьера.

Тогда, сидя в комнате, за кремовыми шторами, вдруг почувствовалось, что за окнами «богоспасаемого дома» разыгрывался, все более усиливаясь, снежный буран. «Дом накрыло шапкой белого генерала, а с опустевшей улицы стали доноситься глухие раскаты артиллерийской канонады.»

Зрители вдруг ощутили беспокойство и тревогу, переданные актрисой, когда  ее героиня Елена Турбина борется за жизнь своего брата Алексея и стоя в молитве на коленях перед образом Божьей Матери, готовясь  пойти на любые жертвы, просит Ее не карать смертью любимого брата.

Так с легкой руки Елены Васильевны Чекан под крышей нашего дома, как в былые времена, когда в доме жила большая и шумная семья Булгаковых, проводятся семейные литературные вечера. Каждое 13 число в доме звучат стихи, проза и музыка, которые привлекают к нему всех поклонников творчества великого киевлянина – писателя Михаила Булгакова.

Май 03, 2015

chekan4

Оксана Пахльовська,

письменник, культуролог, професор. Доктор філологічних наук. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2010 рік (за книжку «Ave, Europa». Член Наукової ради Інституту студій суспільної та релігійної історії (Італія, Віченца) та редколегії наукової серії «Media et Orientalis Europa» («Центральна і Східна Європа». Донька Ліни Костенко та польського письменника Єжи-Яна Пахльовського

ДУША ЛЕБЕДИНА

Легка, як ельф, жінка з летючою посмішкою і летючим кроком – як вона може заплутатись у чорному павутинні хвороби? Ця жінка завжди еманувала свіжість і радість. Зачудованість життям. Справді, такий завжди трохи здивований ельф, який – попри клопоти і цейтноти – завжди бачив зелений світ, чув музику дерев, з усього вичакловував живу душу, надію і віру, що все має вивершитися світлом. Неодмінно. От не переможе темрява, і годі.

Я познайомилася з пані Оленою в 2008-му, коли вийшла моя «Ave, Europa!» і через пані Олену та Юрія Макарова почалося співробітництво з «Українським Тижнем». Олена Чекан працювала в редакції від самого початку народження цього особливого часопису, – і вона сама багато в чому робила його тим абсолютно новим і унікальним виданням, яким він є на сьогодні. Тож було багато зустрічей в редакції, планів, рефлексій, дискусій. Роки були відповідні: дедалі відчутніший параліз помаранчевої влади прокладав дорогу чорному катку Януковича. Олена дуже від цього страждала, але переплавила своє страждання, своє обурення – у становчий моральний та інтелектуальний протест.

Олена Чекан йшла завжди своїм окремим шляхом у журналістиці. Це все ще рідкісна в наших координатах інтелектуальна культурологічна журналістика, позначена неповторною особистістю автора, впізнаваним стилем, імпресіоністичною настроєвістю і якоюсь дуже світлою філософією життя. Входила в кімнату чи в твоє життя ця жінка – і ставало світліше.

Живемо в часи постмодерної імітації, масок, до огиди знайомих симулякрів, невротичних мод. А тут раптом – людська автентика, яка буває тільки у людей дуже високої культури. Адже коли культура стає фібрами особистості, вона міняє параметри світу. Це не показ на публіку, а переживання вглиб. Актриса, чтиця, журналіст – три іпостасі, які взаємодіють, заряджають взаємні приховані ресурси. Звідси й діапазон – справді рідкісний діапазон журналістської подорожі світом. Подорож світами в різних точках планети, подорож історією – від сталінських репресій до нинішніх нанотехнологій, від соціальних проблем до мистецьких аналізів – живопис, музика, література… Тому, куди б не пролягала подорож Олени – до баварського замку Нойшванштайн чи поховань репресованих поляків на Волині, до країни Бутан у Гімалях чи до безпритульних дітей, а звідти знов до княжих міст України чи Гібралтарської скелі, – це ніколи не є нарація, стільки в тих подорожах особистісно пережитого, просвітленого моментальністю індивідуального сприйняття у переплетенні інтелектуального та емоційного. І діалоги – також безцінні: письменники і дипломати, митці й російські опозиціонери, польські, французькі, німецькі, литовські інтелектуали… Знайдемо там розмову з Юрієм Афанасьєвим  і з Борисом Нємцовим. До речі, саме в інтерв’ю з Оленою Чекан Нємцов попередив про «путінізацію» України, але передбачив при тому, що Янукович «на Банковій не затримається» … Це було за два роки до початку Євромайдану.

Але чомусь не хочеться згадувати ті роки через фільтри політики. Хочу пригадати пані Олену світлими флешами пам’яті.

Ми з нею – практично сусідки: вона мешкала зовсім неподалік від нашого дому. Тому найперший з флешів – це наша подруга в сусідньому парку, висока, струнка і дуже зелена. Сосна. В одну з наших перших зустрічей пані Олена мені її показала з неймовірною радістю. Щось там було сталося з тою сосною, мов вітром отруйним торкнуло, – що її вершечок почав усихати, гілля мляво хилилося врізнобіч. Олена казала, що розмовляла з тією сосною, молилася за неї, посилала їй позитивні флюїди… І ось сосна ожила, гілочки напружинились, вершечок став знову свіжо-зелений.

Бачила, який стрес пережила Олена, коли в жовтні 2011 року писала матеріал про Волинську Катинь: сотні розстріляних карателями НКВС поляків біля Новоград-Волинського – як припускається, напередодні і на самому початку Другої світової . Йшлося при тому, судячи з артефактів, про підприємницьку, фахову, зокрема й військову еліту. Перед наступом нацистів їх – як «неблагодійних» в очах радянської влади – знищили цілими сім’ями, розтрощуючи черепи немовлят прикладами рушниць, ледь прикопуючи розстріляних і звалюючи потім на них нові трупи. Олена довго не могла заспокоїтись, втратила сон. Казала, що найбільше її вразило в тому потворному видиві радянського минулого, серед тих сумних артефактів не що, а – пляшечка з парфумами. Знищене життя якоїсь польської пані – і нічого не лишилось. Лиш аромат парфумів у слові українського журналіста.

От, власне, таємниця журналістської майстерності, коли журналіст стає письменником. Якщо не сказати цієї деталі, втомлена пам’ять каталогізує і цей черговий кошмар радянських злочинів серед нескіченних інших, поселить його на периферії свідомості. А та пляшечка парфумів зупиняє час, і з темряви того часу проступають риси якоїсь беззахисної польки, – може, дівчини, може, матері, – в чиє життя увірвались російські карателі, дощенту його зруйнувавши…

Олена вміє передавати привіт з того світу. Закінчую статтю якраз у червні 2015-го – напередодні поїздки до Парижа на презентацію видання «La Règle de Jeu» («Правило гри»), присвяченого Україні. Ідеатором і упорядником є Галя Акерман, відома французька журналістка, письменник, історик, експерт з Росії, релігієзнавець, перекладач. Це Галя Акерман супроводжувала Бернара-Анрі Леві в його поїздці на революційний Майдан. Друг Політковської і філософа Ґлюксманна (чия невістка Ека Зґуладзе реформує нашу поліцію), Галя постійно поруч з Україною. Зробила велику виставку про Чорнобиль у Барселоні, вивчала з Ліною Костенко Чорнобильську зону… Нині – виконавчий директор Міжнародної асоціації «Європейський Форум для України». А ось і стаття Олени Чекан про «гуцульського супрематиста» Олександра Акермана, чоловіка Галі, визначного французького художника родом із Закарпаття … Чи це нас так мало, що все так тісно переплетене? Дякуєш Олені за цю публікацію і маєш відчуття, що ніби й за неї їдеш у Париж, згадуючи, як вона любила це місто…

І ще один епізод. Був День Незалежності, 24 серпня, – вже коли Янукович з його орками судомно вп’ялися залізними кігтями у державу. Пані Олена подзвонила привітати зі святом, ішла на Майдан. І сказала мені виклично – з веселим азартом дівчинки-підлітка: а я принципово одягну вишиванку. І справді, мені здається, в неї була якась унікальна старовинна вишиванка з насиченими кольорами.

І от питання – це ж та київська інтелігенція, яка традиційно і родинно й історично була, напевно, російськомовною. Але це навернення до України, ця любов до України мають у собі неймовірну знову ж таки автентику, таку пронизливу щирість, яка обеззброює, той чистий ентузіазм, який заряджає пасіонарністю і великі й малі справи. Бо це питання вибору, а отже, питання долі. Було так зворушливо думати про тендітну витончену жінку, яка вишиванкою протестує проти тих темних сил, що вже тоді згущувались, клубочились, щоб потім розпоротись і вивалити з свого нутра тітушок та чорний «Беркут» на кривавих снігах Євромайдану…

Якось увечері дивний дзвінок: така завжди лаконічна, делікатна, завжди вибачалась, що турбує. А то раптом піввечора розповідала мені про своє життя. Про красиву й трагічну історію. Про жертву жінки. Про містику любові. Я навіть їй порадила написати цю історію – адже, крім статей, інтерв’ю, репортажів, Олена писала дуже талановиті імпресіоністичні шкіци. На останній сторінці «Українського Тижня» після великих тем можна було ніби забігти до неї на вечірній затишок, зігрітись біля каміну, перемовитися таємними знаками з дитиною або деревом. Пані Олена була магом таких шкіців, з яких проступав потенційний прозаїк. І от такими імпресіями вона описала мені меандри свого жіночого буття. Ніби хотіла залишити комусь, кому довіряла, таємницю великого почуття.

Або й просто: перестрілись на Гончара задля якоїсь справи – і це була остання наша зустріч, коли вона була при здоров’ї. Лежали сніги, і Олена легко йшла у шубці, така собі елегантна білочка, що мерехтіла під ліхтарями. Мабуть, щось відчувала, бо сказала мені, що хотіла би перевірити здоров’я, бо і синові ж вона потрібна, і стільки ж іще працювати треба для України… Аж дивно було її чути – з нею просто не в’язалась хвороба. Але було тривожно її слухати. І потім, коли ми вже попрощались, я провела її поглядом, – як вона тихенько танула між снігами, ніби опускаючи за собою легку завісу вечірніх сніжинок.

А далі почалося непоправне. І першим сигналом було не повідомлення про хворобу чи скарга, а – вибачення. Вибачення, оскільки пані Олена завжди писала матеріали про виступи і презентації Ліни Костенко . Ми домовлялись про наш звичний спосіб роботи: вона записувала вечір, потім надсилала нам, радились… Була вона й на презентації книжки Івана Дзюби «Є поети для епох» в «Арсеналі» 9 квітня 2012 року – сказала, що надішле матеріал. І раптом – тиша, ані листів, ані дзвінків. І мені ж теж не хотілось турбувати. Аж потім виявилася правда: те чорне павутиння хвороби почало її засотувати.

Але коли я вперше побачила її вже в стані хвороби, мене зустріла сліпуча жінка в аквамариновому тюрбані. А ви що подумали? Яка з біса хіміотерапія?! Мені так і лишився в пам’яті той свіжий аквамарин, блік Середземномор’я. І що ж він міг супроти тої хвороби? А от же міг, бо згадується не трагедія переможеного тіла, а світла воля до життя переможної душі.

Але ще: було дуже страшно здалеку і зблизька бути свідком етапів хвороби, бачити, як людину нищить не лише хвороба, а й система, від якої у спадок дісталась держава, не здатна подбати про здоров’я своїх громадян. Драма сина Богдана, який – попри справді титанічне зусилля врятувати матір – був приречений відчувати, як брак грошей веде до загибелі найдорожчу людину. Зусилля редакції і друзів, які мають інших друзів чи рідних, яким теж треба допомагати. Постійне почуття вини. На тлі владного Левіафана зі щупальцями олігархічних кланів, що, висотавши ресурси країни, готували разом з Путіним сценарій війни проти неї… Думалось тоді: о Господи, якщо комусь важко зрозуміти, що таке Європа на рівні філософії, варто хоча б зрозуміти на рівні медицини, що європейська реальність – це зокрема й та «соціальна держава», яка бере на себе витрати за лікування кожного громадянина. І ось тоді Європа  – це не електоральна риторика, а вимір, який може діткнутись кожного людського життя…

І ще один флеш. Під час однієї з зустрічей у редакції «Українського Тижня» говорили про важливість статей у часописі про наукові гіпотези й відкриття, які стосуються стану й становища людини в сучасному світі. Я згадала про теорію італійських учених з Парми про дзеркальні нейрони – достатньо загадкові нейрони, що активізуються при спостереженні поведінки іншої людини. З допомогою цих нейронів людина декодифікує дії та почуття інших людей, вчиться їх розуміти, перетворює на мову і тим самим будує систему координат для орієнтації не лише в просторі й часі, а й в етичних площинах. І якщо інша людина страждає, наші дзеркальні нейрони змушують нас поставити себе на місце тієї людини, включаючи спів-чуття, спів-переживання. Тобто це нейрофізіологічне явище свідчить про закладений природою імператив для виживання людської цивілізації, що втілюється у співчутті, жалості, емпатії, – це те, що в біо-соціальній поведінці має назву «емпатична участь». Звідси й солідарність, взаємна підтримка й допомога. На біологічному рівні в нас запрограмована соціальна відповідальність. А вже потім людина сама зуміла цей інстинкт перетворити на музику, слово й молитву. На добру волю. На місіонерство. І на волонтерство, як у сьогоднішній Україні. В чужих історіях болінь і борінь, кохань і втрат, надій і страждань ми впізнаємо самих себе. Словом, усміхайтеся – і вам усміхнуться, жалійте іншого – і інший пожаліє вас.

Коли я це говорила, я побачила на очах Олени сльози: вона співпереживала вже від однієї думки про співпережиття.

Квітнева легка душа покинула світ холодного грудня 2013-го року. За місяць до смерті Олена бачила початок Євромайдану. Може, її душі, зітканій з поезії, музики і квітів, було від того легше покидати Україну, яка остаточно – будемо сподіватись – звільнялась з-під влади кремлівського Мордору…

Пані Олена дуже любила Цвєтаєву і унікально тонко її читала. Як може читати поезію та назавжди загадкова і вічно молода жінка в «Солярісі» Тарковського, яку грала Олена Чекан. Жінка, що мовчки дивилась у вікно і бачила космос. Тому зараз, коли на тектонічному розломі історії зійшлись в остаточному герці Україна й Росія, коли кресляться кордони нової Європи, коли в неандертальський проріз очей путінської Росії провалились і російська музика, і живопис, і поезія, ніби їх ніколи в Росії й не існувало, – такою є важливою та аристократична півтемрява, в якій Олена Чекан тихо, без надриву й риторики, читала Цвєтаєву й інших російських письменників. Це і є одне з облич справжньої України: відповісти на потворне насилля, на шовіністичну істерику, на мілітарний угар хворої недоімперії – спокійним голосом культури і гідності.

Тож і хочеться згадати Олену Чекан цими чистими, стражденними й високими словами:

Пляшущим шагом прошла по земле! – Неба дочь!

С полным передником роз! – Ни ростка не наруша!

Знаю, умру на заре! – Ястребиную ночь

Бог не пошлет по мою лебединую душу!

Не знаю, чи Бог послав за нею «яструбину ніч». Але знаю, що в неї була «лебедина душа». Яка в грудні 2013 року, коли для України почався відлік нового історичного часу, пролетіла над тією нашою високою сосною. Душа Олени з нею прощалась, а сосна росла, сповнена сил і життя.

Червень 24, 2015

E.L.V. (incógnito)

Чудес не бывает, но чудо известно

Естественно, просто, изысканно зло

Красиво, Надменно слегка,

Агрессивно,

Нежнейшее Чудо,- Нет Слов!

2001

Светлана Кобякова-Дона

МОЯ ПОДРУГА ЛЕНА ЧЕКАН

Прошёл год, как ушла из жизни светлая и талантливая личность, замечательный человек, моя подруга Лена Чекан…

Я встретилась с Леной благодаря моему необыкновенному парижскому знакомству с Линой Васильевной Костенко в 1999 году, во время проведения Дней украинской культуры во Франции! Безмерно дорожа этим знакомством, я старалась поддерживать связь с выдающейся украинской поэтессой и писательницей на протяжении нескольких лет. Повседневная жизненная круговерть, болезнь и смерть моей мамы, отдалили нас на некоторое время друг от друга.  И вот, в апреле 2011 года, я снова в Киеве и узнаю, от секретаря Киевской организации Союза журналистов Украины Аллы Николаевны Малиенко, что в рамках мероприятий посвящённых 25 летию Чернобыльской трагедии, в Доме Союза журналистов Украины организована  пресс-конференция с Линой Костенко! Безумно обрадовавшись, я помчалась туда. Среди присутствовавших в зале журналистов моё внимание привлекла к себе худощавая стройная женщина в элегантном чёрном платье с длинной косой и необыкновенно выразительным взглядом. Она задала Лине Васильевне несколько умных и интересных вопросов, изъясняясь на прекрасном украинском языке. Я, представившись, тоже задала несколько вопросов и, к моему величайшему изумлению, Лина Васильевна не только помнила нашу парижскую встречу, но и рассказала о ней всем собравшимся! По окончанию пресс-конференции, мы ещё долго не могли расстаться с Линой Васильевной и её дочерью, талантливой украинисткой и культурологом, Оксаной Пахлёвской, работающей в Римском университете. Неожиданно к нам подошла поразившая меня незнакомка. Лина Костенко представила мне её как талантливую журналистку, работающую в редакции известного еженедельника «Український тиждень», Лену Чекан. Так, с лёгкой руки Лины Васильевны, я познакомилась с Леной.

Через несколько месяцев мы с ней встретились в Париже, куда она приехала вместе со своим сыном Богданом. Я сразу же почувствовала сильнейшую духовную связь матери с сыном. Лена, подобно орлице распростёршей крылья над своим детенышем, веяла над своим Богдасиком! Во время наших прогулок по парижским улочкам я больше узнала о жизни Лены и была удивлена схожести наших судеб: мы с ней часто оказывались в одних и тех же местах! По окончанию студии при театре Ивана Франко, по совету моего педагога  и великой украинской актрисы Полины Мусеевны Нятко, я поехала на учёбу в Москву в Щепкинское училище, не ведая, что в это же самое время Лена училась в Щукинском училище, и нас разделяло всего несколько кварталов. Затем, как и Лена, я вернулась в Киев и работала в Киевской государственной филармонии актрисой разговорного жанра, осваивая нелёгкую профессию чтеца. В это же время Лена Чекан, снимаясь на киностудии Довженко и осваивая эту же сложную чтецкую профессию, подготовила замечательный моноспектакль по поэзии Марины Цветаевой, с которым она объездила много городов и весей и показала его даже зарубежом. Не зная друг о друге и несговариваясь, мы с Леной ходили на одни и те же спектакли, смотрели одни и те же фильмы, читали одни и те же книги, одним словом, мы с Леной были «одного поля ягоды» и очевидно, тогда в Доме журналистов, я интуитивно почувствовала эту духовную близость с «прекрасной незнакомкой в чёрном»! В память об этой встрече в Париже у меня остались фотографии, на которых мы втроём: Лена, Богдан и я в музее «Пети Пале» со счастливыми глазами и с радостными лицами, озарёнными светом этого духовного братства.

Потом были наши встречи в скайпе: не живя постоянно на Украине с 1986 года, мне не просто было понять всё происходившее «на моїй Батьківщині» и Лена старалась мне терпеливо и компетентно всё объяснить. Я видела, как много она работала и как она жила этой работой! С нетерпением я ожидала очередного номера «Українського тижня», чтобы прочесть её интервью с известными и неординарными людьми нашего времени, чтобы насладиться образностью поэтического языка её авторской колонки, в которой, с присущим лишь ей умением, она могла размышлять об обыденных вещах в неожиданном и оригинальном ракурсе! Для меня Лена всегда была и остаётся примером профессионализма и высокой требовательности к себе. Она всё делала талантливо и с творческим подходом, с ней было всегда интересно!

Я никогда не забуду, как Лена морально поддержала меня в период болезни моего мужа в марте 2012 года и, ежедневно до работы, молилась за его здоровье в церкви! Тогда мы не ведали ещё, что болезнь неожиданно ворвётся и в её жизнь. Это тяжелейшее испытание Лена и её сын Богдан прошли с большим достоинством: я ни разу не слышала от них жалоб и слов отчаяния и как только Лена приходила в себя после тяжелейших операций и длительных курсов лечения, она сразу же бралась за свою журналистскую работу. Я думаю, что вера, надежда и сыновья любовь придавали ей силы: Богдан, не щадя себя, боролся за жизнь своей матери и делал всё возможное и невозможное в труднейшей для него психологической и материальной ситуации! Мы, все друзья Лены в Париже, так же как и её друзья, и читатели в Украине помогали, как могли и чем могли. Вся эта атмосфера любви, заботы, внимания смогла максимально продлить жизнь Лены и помогла ей уйти просветлённой и умиротворённой.

Наша дружба с Леной Чекан длилась всего лишь три года, но она несказанно обогатила меня. И я благодарна жизни и Лине Васильевне Костенко за эту встречу с незаурядным человеком, светлой и талантливой личностью, моей подругой Леной Чекан.

Париж, Франция. Июль 22, 2015

Olena_Chekan

Вадим Скуратівський,

український мистецтвознавець, історик, літературознавець, поет, публіцист, професор, заслужений діяч мистецтв України, академік Національної академії мистецтв України

 У дні наближення дня народження Олени Василівни,

квітень  2015

«Не узнавай, куда я путь склонила,

В какой предел из мира перешла…

О друг, я все земное совершила;

Я на земле любила и жила!»

Василий Жуковский «Голос с того света»

«На этом диком страшном свете…»

Осип Мандельштам «Телефон»

З Оленою Василівною зустрічався  – двічі? тричі?

Спілкувалися, отже, тільки по телефону.

— 1 —

Легенда технотронного віку:

королі позаминулого віку

провід для своїх першотелефонів

замовляли чи не з чистого срібла

Не знаю, бо живу у столітті біжучому,

що у ньому так поменшало

людського срібла і золота

Однак запам`ятав срібло звукове,

фонетичне, фонічне:

срібний жіночий у телефонній слухавці,

голосове джерельце, звуковий струмінчик

із того срібла, що із забутих копалень буття.

Роками, сезонами, поза діловим календарем –

той голос, що реферував

усе те, що діялось з нами з тобою

з усіма дійовими особами на кону

колишнього, теперішнього, прийдешнього,

всі метеозвернення з моря спокою і моря криз,

голосовий вітромір, що нагадував

ту давню класифікацію Стрибогових дітей:

ось вітерець, мов ненароджений, ось його братик,

ось уже вітер = не = вітер = буря,

ось його соло = торнадо,

і нарешті – вітер, якому вже нема імені.

— 2 —

Той голос, що реферував

усі змісти світу, звучаннями малював

усі його кольори,  всі його спектри

від райських до пекельних

Нескінченні і неквапливі новели і новелети того голосу

про зле і добре, про те, що прикидається

злим чи добрим. Чи навпаки?

Голос не поспішав – поспішав світ,

включаючи швидкості, що Їм відтак нема назви.

Ми не обираємо час – час обирає нас,

час, що обертає свої шестерики і триби –

обертає проти нас,

обертає свої вітри, що їм відтак нема назви,

заганяє в прадавні печери,

що у них нема світла з докам’яного віку,

у лабіринти, освітлені відьміним світлом,

що палахкотить так, що вже нічого не видно.

Той посріблений голос, мов ново виткана Аріаднина нитка

вздовж телефонного дротика, впродовж тих лабіринтів.

Звідки і куди ми йдемо у тих лабіринтах?

Нехай переповість нам та нитка,

голос той неквапливий, що опорозорював  світ,

що опрояснював темінь, що вичерпував темний перелік,

що закривав каталоги  – тут і там – галас  =  нещасть.

І ось – відбій.

Голос замовк. Надвечір`я? Півтемрява? Темінь?

Десь він там загубився?

Непевно, ти сам загубився

В хащах, що їх садовили демони,

Садівник зла, препаратори світла.

Так: темінь спадає на землю.

А проте знову чекаю дзвінка,

знову той голос:

«Друг, на земле великое не тщетно;

Будь тверд, а здесь тебе не изменят;

О милый, здесь не будет безответно

Ничто, ничто: ни мысль, ни вздох, ни взгляд»

Того ж поета:«Голос с того света»

Квітень 26, 2015

 

Юрій Макаров,

журналіст, телеведучий, документаліст, письменник. З осіні 2007 року

очолював журнал «Український тиждень» залишив посаду шеф-редактора у вересні 2009, відтоді постійний колумніст — оглядач часопису «Український тиждень». Дійсний член Телевізійної академії України, лауреат премії Телевізійної академії України «Золота Ера» в номінації «Найкраща культурно-історична програма», лауреат ІІ премії PROMAX/BDA за найкраще промо телеканалу 1+1 (Сан-Франціско, 1999), Спільний з Оленою Чекан 4-серійний фільм «Мій Шевченко» «Спецпроєкт Юрія Макарова» телеканал 1+1, номінувався 2002 року на Шевченківську премію.

 Вибір не буває пізнім

При першій зустрічі, скажу чесно, Олена мене не зачарувала. Навіть якби з перших хвилин я не дізнався, що вона актриса, тавро професії важко приховати, а з актрисами я спілкувався чимало – від Катрін Деньов до наших чарівних зірок сцени, з яких ми на «1+1» намагалися зробити зірок екрану. В чому це полягає, важко описати, легше відчути. «Мамо, не королівствуй», – траплялося, казав Анні Ахматовій її син Лєв. Знадобилося кілька зустрічей, перш ніж стало зрозуміло, що ця мхатівська (точніше, вахтангівська) постава в Олені Чекан – захисний обладунок, спосіб уберегтися від невблаганної прози життя. Тобто не засіб утечі, а, навпаки, інструмент заглиблення.

Вона прийшла до мене зі сценарієм документального фільму про Шевченка. Вочевидь, вона бачила саму себе в ролі ведучої. А я якраз загальмував і шукав нову тему. А тут ще нині покійний Олесь Бузина вискочив зі своїм невротичним памфлетом про вурдалака. Все збіглося. Це небезпечно, коли маєш владу. Я тоді мав і запропонував Олені Василівні бути моїм співавтором, залишаючись за кадром. Вона погодилася, й жодного разу за багато років, які ми провели поруч, я не розчарувався в ній (а вона, сподіваюся, в мені). Скажу більше: моє життя склалося б інакше, якби не та її пропозиція.

Про Шевченка вона знала абсолютно все, що в принципі неможливо. То був її стиль роботи. Коли ми виїжджали в чергове відрядження, – а знімальні об’єкти мають властивість підказувати поворот, який ти не планував за письмовим столом, – мені не було потреби навіть брати з собою мій улюблений двотомовий «Шевченківський словник». Будь-яка дата, будь-яке ім’я, будь-яка подія була в неї в голові, варто лише запитати. Враховуючи те, що для мене Тарас Григорович кумир з дитинства, коли я десятої частини його текстів і вчинків не мав шансів правильно зрозуміти, можна було припустити, що й вона спеціалізувалася на Кобзарі з малих літ.

Виявилося, зовсім навпаки. Юною дівчиною Олена поїхала до Москви навчатися на актрису. Її прийняли до славетної «Щуки» – Вищого театрального училища імені Щукіна, яке постачало акторські кадри переважно до Театру імені Вахтангова. Про цей її період Олена Василівна розповідала небагато – хіба що про шалені зусилля позбутися київського акценту, стати повноцінною москвичкою. А ще подекуди згадувала між іншим, через кому, імена своїх приятелів московського періоду – акторів, письменників, журналістів, режисерів, які досі в усіх на слуху. Ще б пак: виняткова красуня, та ще й не дурепа, вона мала всі шанси стати завсідницею московського beau monde. Але вона також спокійно, по-філософськи згадувала, що шлях до зіркових ролей чи то в театрі, чи то в кіно в тому товаристві пролягав через ліжко режисера – опція, яка нею навіть не розглядалася. Та й омріяна Москва за фактом її теж не зачарувала. Тож по закінченні вона повернулася до Києва й влаштувалася в штат кіностудії імені Довженка.

Будьмо відверті, кінокар’єра її не склалася: двадцять із чимось ролей в кіно за тринадцять років були здебільшого епізодичними й запам’яталися, головним чином, фахівцям. Сама Олена якось сказала, що жодного свого фільму не бачила в кіно, не було бажання. Тобто таємнича романтична робота в світлі прожекторів стала для нею повинністю, способом заробляти на життя, не більше, бо сім’я, знаєте, дитина… Водночас вона підготувала кілька моновистав за віршами Ахматової, Цвєтаєвої – це була почасти творчість, але ще більше просвітництво. З такими скромними в усіх відношеннях шоу в радянські часи артисти, яким не знаходилося місця в офіційній матриці, мали шанси дістатися якнайширшої аудиторії, тільки на дуже скромних майданчиках: провінційні клуби, санаторії, будинки творчості.

Так би тривало й далі, якби не Незалежність, яка багатьох російськомовних і російськоорієнтованих інтелектуалів змусила врешті-решт якось визначитися з ідентичністю. Олена визначилася. І почала занурюватися в цю традицію й культуру так ґрунтовно, як тільки вона вміла (а ви кажете: «актриса»).  Переосмислила свою долю, як і долю своєї родини. Вивчила мову практично з нуля. Стала патріоткою в найкращому, найправдивішому розумінні цього слова з усією притаманною їй подекуди смішною безкомпромісністю.

Уже після того, як «Мого Шевченка» було знято й показано на нашому каналі, в Національному музеї Шевченка влаштували громадське обговорення проекту. Мушу зізнатися, для мене самого було трохи несподівано, що значна частина передусім україноангажованої громадськості прийняла серіал в багнети. Сама фігура не набурмосленого дідугана, а молодого, талановитого, щирого, запального й безумовно чарівного поета виявилася для них неприйнятною, бо зачіпала якісь глибоко заховані неврози. А Олена Василівна закохалася в нього палко й щиро, як закохується жінка в чоловіка, бо для неї він залишався живим і несподіваним (розумію, як двозначно це звучить, але емоція була справжня, непідробна). І ось на тому заході я дещо розгубився під тиском звинувачень у недостатній та неправильній любові до Кобзаря й до України в цілому. Олена ж вийшла з положення просто до геніальності: вона запропонувала разом читати вірші Шевченка вголос. Перший, другий, третій, п’ятий… я спостерігав збоку, спантеличений, бо я вже стільки не знав… десятий… Наші «викривальники» майже нічого не могли підхопити.

Загалом якщо характер кожної людини визначає певний «драматургічний конфлікт», зіткнення принципів, звичок і щоденних практик, то в Олени він був ось у чому: постава ліричної героїні, навіть трохи з надлишком, і кам’яна міць віри в правильну поведінку й вимогливості до себе, а також абсолютно щирої, непідробної цікавості до життя. Маленький епізодик із нашого відрядження в Казахстан. Кілька днів ми втрьох, разом із оператором Віталієм Філіповим, провели на зйомках у пустелі, повернулися «на базу», до готелю й домовилися рівно через годину зустрітися в холі, щоби йти разом вечеряти. Годину, щоби привести себе до ладу, прийняти душ і перевдягнути сорочку – нібито більш, ніж достатньо. Зустрічаємося ми з Віталієм внизу й починаємо чекати. Чекаємо п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину. Я взагалі не терплю непунктуальності, а надто коли хочеться їсти. Через годину з чимось вибігає Олена Василівна й відразу зі сходів починає артистично промовляти: «Юрію Володимировичу, хочете, я стану перед вами на коліна?!!» Аргумент безпрограшний, ми всі починаємо реготати і йдемо шукати ресторан. А через кілька днів уже в Києві в монтажній, розбираючи відзнятий матеріал, я помічаю на литці в Олени (в експедиції вона ходила в штанях) здоровезну червону пляму. Що це? Олена опирається недовго. Виявляється, там у пустелі, доки я стрибав із мікрофоном по скелях, її вкусила якась змія. Ще до поїздки, виявляється, вона з’ясувала, що в Казахстані є два види отруйних змій: від укусу одних гинуть впродовж години, від інших можна протриматися добу (наскільки це відповідає дійсності, я не знаю, зараз ідеться лише про мотивацію нашої героїні). Піднімати паніку й зривати зйомку немає сенсу: яка саме змія була в даному конкретному випадку, визначити на місці неможливо, до найближчої цивілізації з хоч яким медпунктом їхати не менше двох годин, тож якщо та, «швидкої дії», все одно не встигнемо, а якщо друга, то часу вистачить. Тож коли ми дісталися обласного центру, замість хлюпатися у ванній, вона, знову-таки нічого нам не кажучи, вирушила на пошуки поліклініки, де їй могли б уколоти протиотруту. Знайшла.

Через кілька років, отримавши пропозицію очолити проект журналу «Український тиждень», я, не вагаючись, запросив Олену з собою. На рідному каналі вже практично не було чого робити, він перетворювався на відверто розважальний, а в цьому жанрі ані я, ані Олена Василівна не почувалися впевнено. Звісно, ніяких фахових навичок у галузі друкованої преси вона не мала, але я теж не міг вважатися досвідченим професіоналом. Таємниці процесу відкривалися крок за кроком, і з ролі адміністратора, асистента, помічника Олена Чекан потроху перекваліфіковувалася в журналісти.

Той, хто бачив Олену, особливо до хвороби, навряд чи міг їй дати її реальний вік – коли на десять, коли на п’ятнадцять років менше, залежно від настрою. Це не лише навички актриси, а й рідкісна індивідуальна фізика. Але анкета є анкета. У шістдесят років новий фах не освоюють. Тим більше не стають одним із найпомітніших журналістів країни. А вона стала. Її матеріалів чекали – і розгорнутих репортажів, і інтерв’ю, і крихітних есейчиків на передостанній сторінці видання. Їх вона писала практично до останнього, коли це здавалося фізично неможливим, після двох операцій і купи отруйних пігулок щодня.

Шкода, що вона вже не могла взяти участь у Євромайдані, на відміну від минулого. Він цілком відповідав її цінностям і темпераменту. Мені її там бракувало.

‎Серпень  4, ‎‎2015

Інна Завгородня,

Колежанка та Вірна подруга пані Олени Чеканукраїнський журналіст, чарівний поет, наразі: кореспондент, редактор Deutsche Welle

Раба любові

Мені пощастило знати пані Олену Чекан. Ми разом працювали в «Українському Тижні».

Якось – і це було на самому початку – я побачила у редакції запрошення на її моновиставу в Будинку кіно. І там я побачила її іншою.

Її фото, чорно-біле, трохи меланхолійне. Вона ледь видимо посміхається, вона навіть трохи сумна. Вона – саме втілення краси, задивляється наче всередину себе.

На сцені вона була такою ж. Красива, молода, у чорній приталеній сукні. Довжелезне розпущене чорне волосся. Я сиділа у прохолодній залі київського Будинку кіно зачарована. Як мені пощастило побачити її такою – це було лише один раз.

Їй потрібні були великі ролі. Але вони були в минулому. Натомість були моноспектаклі. Було написання сценаріїв, була журналістика – талановита, творча, класна. Було навіть викладання школярам – але це лише те, про що випадково дізнавалися ми – дальні, подивовані, зачудовані.

Було життя як щоденна, щохвилинна творчість. Як сцена і залаштунки.

Пані Олена доволі легко відкривалася. Вона розказувала – про вступ до Щукінського училища, про життя у Москві,  про закоханого у неї удвічі старшого сербського поета*, про його кохання і про, як боляче їй було, коли через багато років дізналася про його смерть.

Історію про кохання поета я чула кілька разів – одного разу під час коктейлю у французькому посольстві – ми слухали разом із іншими принагідними дівчатами. Кохання-яке-із-нею-трапилося – як доторк до вічного, свідком і об’єктом якого їй пощастило стати – їй, що утілювала диявольську, ні, ангельську красу. І знала про це. Я думаю, у цьому вона бачила своє призначення – закохувати. І їй це вдавалося.

Вона розказувала про це. Якось підійшла і показала фотографії із флешки – вона: сліпуча посмішка, чорна сорочка із величезним бантом, поруч він: чоловік-який-її-кохає. Блакитне тло – може, море, може, пейзаж, який відкривається із тераси прибережного ресторану. Так я собі це зараз пригадую.

Одного разу вона розказала, що чоловік запропонував їй обвінчатися.

— Ну раз так, то лише у Соборі паризької Богоматері.

— Добре, – сказав він.

Вона, звісно, такого не очікувала, сказала це просто так, як дівчисько, яке просить черевички цариці. Але їй неможливо було відмовити. Хотілося виконувати її примхи. Виконувати будь-яке її бажання.

Вічна дівчинка, яка зв’язала собі бікіні, аби ходити на пляж разом із ґьорлами-подружками старшого брата у Ворзелі.

Їй вдалося перехитрити час, знехтувати ним. Завжди красива. Завжди іскриста. У гарному настрої. Неймовірна.

Пані Олена в хутряному капелюсі й «напівшубці», у обклеєних скельцями чоботях-«угах», у затемнених окулярах, із зачіскою, із макіяжем, їде посеред слизької засніженої київської зими на вулицю Машинобудівну, у важкодоступну київську промзону, їде набитою брудною облупленою київською маршруткою. На ній чорний светр із горлом, масивна срібна прикраса, сіра в’язана кофта, обшита різнокольоровими ґудзиками, чорні леґінси. Поки у ньюзрумі одні дівчата, вона може швиденько їх підтягнути.

Стильна пані із вищого світу, яка має смак, яка може годинами блукати у секонд-генді, вишукуючи забуті скарби, аби знайти шкіряний пояс, шикарні великі ґудзики, сумку, щоб усе це переробити, перешити, скомпонувати – і вразити, підкорити, щоб усі ахнули.

Вона йде у хутрі вулицею Машинобудівною – повз Завод реле і автоматики. Працівники і працівниці заводу та прилеглих закладів дивляться на неї – часом із підозрою, а часом вивергаючи потоки або сплески, яка казала одна наша колежанка, «класової ненависті». У думках пані Олена складає «брєдік» – невеличку колонку для останньої сторінки «Тижня». У ньому важить кожне слово. Її текст не можна скорочувати, не зачепивши тендітної душі мисткині. Краще передзвонити ‒ перепитати, чи це ОК, чи можна скоротити речення або слово. Це важливо.

Вона з’являлася в редакції – осліплювала, зажартовувала. Ми були нею подивовані. Як їй це вдається, питали ми себе, надсилати нам туристичні репортажі із усе дальших і екзотичніших куточків світу. Як їй вдається мати свободу писати лише про найцікавіше, робити інтерв’ю з такими знаними і цікавими людьми, уникати редакційних завдань і нудних тем, а навіть якщо й отримувати їх, то так, щоб зробити із них «цукерочку».

Ми, звичайно, могли лише здогадуватися, що залишалося за цим ідеальним «фасадом», за перманентним макіяжем, за завжди чистим і доглянутим волоссям – а не всі знали, яке воно у неї було шикарне, бо нечасто його розпускала, але могла – за пляшечкою справжніх Chanel № 5, якими проганяла поганий настрій і які пропонувала понюхати кожному охочому в редакційному ньюзрумі.

Нам, дальнім, засліпленим світлом і блиском, лишалися відблиски, уривки, блискітки і скельця на чоботях або кофті пані Олени.

Оскільки вона була перфектною акторкою, не знаю, що було справжнім, а що – грою. Що залишилося за кадром. Чого вона хотіла. Коли ішли разом до площі Перемоги униз по вулиці Гончара, якось сказала: «Як хочеться до моря. Як хочеться звідси».

Ми залишилися осліплені.

А потім ми з подивом дізналися, що пані Олені потрібні гроші на операцію. Що вона – яка була найдобрішою із нас, яка, на відміну від усіх нас, збирала речі й організовувала допомогу для сиротинця, завжди відгукувалася на потреби немічних, завжди намагалася допомогти – сама потребує допомоги. Що вона, у якої усюди були «кінці», яка могла дістати контакти до всіх, усіх знала і завжди могла посприяти – сама потребувала сприяння. І мусила спостерігати, як люди відверталися, як прохання про допомогу залишалися без відповіді, як ті, хто мав більше, давали мало, бо думали у першу чергу про себе.

Вона була красивою навіть у хворобі, коли мусила обрізати своє розкішне волосся. Раділа кучерям, які відростали. Намагалася квітами прикрасити лікарняний побут.

А потім був час, коли ще треба було дзвонити, коли ще можна було зайти, але було страшно, бракло слів і часу.

А потім ми її втратили.

Пригадую її фіктивну біографію, написану нею для сайту «Тижня»: «Мені 82 роки. Двічі була у шлюбі. Наразі готуюся до третього. Маю п’ятеро дітей, шістьох онуків. Хобі: вітрильна яхта та HARLEY-DAVIDSON. Мрія – скуштувати, нарешті, LSD. Якщо у когось є – тільки справжня, – прийму з вдячністю. Журналістом стала 30 листопада 2007 року. З наданих відомостей тільки одна є правдивою».

І вже ніхто не дізнається, що було правдою, що ні, скільки їй насправді було років (це узагалі-то нікого не цікавило, та й усе одно ніхто б не повірив), кого вона кохала, скількох зчарувала і як їй усе це вдавалося.

* Svetolik Skale Mitić (народився 23 березня 1923 року в Крушевац Krusevac, Сербія, Югославія Yugoslavia; помер 1 квітня 2008 року в Белграді Belgrade, Сербія Serbia)  відомий сербський поет, письменник і режисер-кінодокументаліст, автор численних книг і кіносценаріїв, найбільшвідомі з яких: Covekzvanivazduh (1983), Praznikpobede (1947) andJugoslovenskaporodica (1984). У 1948 році він почав представляти новини кінематографії в документальних фільмах. У 1958 році він взяв участь у перших експериментальних телепрограмах на югославському телебаченні. Пізніше він був режисером та сценаристом кількох популярних телевізійних шоу. Близький друг Тіто та водночас стійкий прихильник демократії, він пережив багато пригод у своєму довгому й активному житті, зокрема, провів кілька тижнів у полоні у нікарагуанських партизан.

Квітень 09, 2015

Андрей Фролкин – переводчик, поэт, шахматный композитор.

Родился в Киеве в 1957 году. Автор стихов на английском, опубликованных в 1996 году в антологии «На нашій, на своїй землі», куда вошли произведения украинских поэтов, пишущих на иностранных (как правило, родных для них) языках. Переводил книги таких авторов как Джордж Сорос и Рональд Дворкин. В 2000 году перевел на английский язык стихи на чернобыльскую тематику таких украинских поэтов как Лина Костенко, Иван Драч и Борис Олийнык для альбома «Чорнобиль – поруч» (издательство «Дніпро»). Чемпион мира (в составе сборной Украины, 1997) и победитель Кубка мира (2010, раздел ретроградного анализа) по шахматной композиции.

 

To Olena Chekan

Old is this world, breathing sorrow and pain.

Little by little it’s fading away.

Ever so lonely, the sky’s tumbling down.

Narrowing spaces and vanishing sounds.

Awesome and gruesome – the Doomsday collapse…

Can singularity be a relapse?

How does it feel to be senseless and dumb,

Endlessly moving through times standing numb?

Knitting a hope for a neighboring world…

Altering destinies caught in a swirl…

Needing a modified truth to unfurl…

Andriy Frolkin

January 24, 2016

Подстрочный перевод стихотворения.

Елене Чекан

Стар этот мир, дышит печалью и болью.

Мало-помалу он увядает.

Одинокое, как никогда, небо рушится.

Сужаются пространства и исчезают звуки.

Внушающий благоговение и ужас – коллапс Судного дня…

Может ли сингулярность повторяться? (Дословно: давать рецидив.)

Что чувствует тот, кто потерял сознание и онемел,

Нескончаемо двигаясь сквозь застывшее время?

Сплести надежду на соседний мир…

Меняющиеся судьбы, застигнутые вихрем…

Ощущение нужды в установлении скорректированной истины…

Январь 24, 2016

Валерія Богуславська

Відома українська перекладачка і поетеса, член Національної Спілки письменників України (Київ).Перекладає поезію на українську мову з російської, англійської та ідиш.В 1966 р. випустила збірку віршів російською мовою «Крапля в морі». Починаючи з 1998 р. опубліковані шість книг віршів українською мовою.

В її перекладі вийшли книги вибраних віршів Переца Маркіша (2000 і 2002), Марини Цвєтаєвої (2002), Джорджа Гордона Байрона (2004 і 2006), Овсія Дриза (2006 і 2010), Наталі Горбаневської (2007), Мані Лейба (2007), Арсенія Тарковського (2008), Володимира Нарбута (2011). Опублікувала в українському перекладі збірку лекцій композитора Валентина Сильвестрова.У 2007 р. спільно з Велвлом Черніним склала «Антологію єврейської поезії», випущену під патронатом Інституту юдаїки Києво-Могилянської академії.

ПРО ОЛЕНУ ВАСИЛІВНУ ЧЕКАН

З Оленою Василівною я познайомилася навесні 1990-го року в Бібліотеці мистецтв. Сталося це так. Я тоді інтенсивно перекладала українською одного з моїх улюблених поетів – Марину Цвєтаєву. На той час з десяток моїх перекладів було надруковано в різних газетах. Особливо я пишалася публікацією у «Друзі читача». І тут почула, що відбудеться такий цвєтаєвський захід, на якому читатимуться вірші Цвєтаєвої. Звісно, побігла туди. Побачила дуже гарну на вроду жінку з розкішним чорним волоссям, з натхненним обличчям, палаючими очима. Почула, як піднесено вона читала Цвєтаєву, з яким смаком був дібраний репертуар. Усе це настільки мене запалило, що я, незважаючи на всю мою тодішню нерішучість і закомплексованість, набралася нахабства і наважилася після закінчення поетичної вистави підійти до виконавиці і подарувати їй газету з публікацією, попередньо пояснивши, хто я і що, і чому власне взялася за ці переклади.

Вочевидь, Олені Василівні переклади сподобались, оскільки наше знайомство тривало. Я запрошувала її на різні поетичні заходи у Спілку письменників, зокрема, і на  презентацію книжки моїх перекладів Цвєтаєвої, де ми з нею влаштували ніби поетичний вечір на двох: вона читала вірші Цвєтаєвої в оригіналі, а я – у власному перекладі українською. Але це було значно пізніше, бо я спромоглася видати цю книжку тільки 2000-ного року. Я ж хочу повернутися трохи назад.

Отже, вона мене інколи запрошувала на спектаклі. Подеколи це були її моноспектаклі, наприклад, у театрі «Сузір’я», а іноді… Особливо мені запам’ятався і справив величезне враження спектакль Театру кіноактора «Судний день», передпрем’єрний показ якого відбувся у вересні 1996 року. Знаменно, що саме 28 вересня спектакль грався вперше. Я по сьогодні вдячна Олені Василівні за те запрошення – не тільки на, так би мовити, чорновий перегляд, а й на два наступні спектаклі (а більше, наскільки я знаю, й не було). І за те, що вона брала участь у ТАКОМУ спектаклі, бо це був вияв чіткої громадянської позиції. І оскільки це безпосередньо стосується Олени Василівни, я б хотіла тут навести написану тоді свою рецензію на другу за ліком виставу цієї п’єси. Ця рецензія ніде не публікувалася, то хай це буде певне відтворення тієї атмосфери, тих почуттів, які і задіяними в спектаклі, і глядачами володіли тоді. Хоча, прочитавши написане мною, Олена Василівна не погодилася з моєю характеристикою Льва Перфілова як актора геніального. Розумію, їй було видніше, але ж таке було моє глядацьке враження. Отже, на превеликий жаль, доводиться визнати, що, не доживши до прем’єри, вистава Театру кіноактора «Судний день» (автори – режисери В. Шулаков та М. Мащенко, за участі задіяних у спектаклі акторів), що мала стати подією не тільки в театральному, а й у суспільно-політичному житті Києва, ба й усієї України, вилилася в спектакль майже камерний, до того ж, через терміново внесені зміни, ще й сируватий.

Не сперечатимусь, і в такому вигляді він має право на життя, тим більше, що тема Бабиного Яру та його закарбованості в подальших долях тих, хто лишився жити, напівзаборонена в нашій літературі і театрі, принаймні, це тема, якої торкаються не дуже охоче – мабуть, зупиняє злива брехні та злостивості навколо неї.

Але ж це мала бути – і вже була – вистава не тільки про невиліковний рубець на душах тих, хто лишився жити, не тільки про те, як невблаганний, мов Шекспірівська Доля, Бабин Яр все одно наздоганяє – одних раніше, інших пізніше, вже на порозі, здавалось би, ситого ізраїльського добробуту.

Ішлося – парадоксально! – про те, як живі, врятовані, картаються тим, що не були, кажучи словами Ахматової, «…тогда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был». Про свідомий вибір не тільки єврейського, а й українського народу – де і з ким бути. Це ще лишилось у другому варіанті кволим струмочком долі Тамари, матері головного героя Аркадія (до речі, геніально зіграного Львом Перфіловим), українки, яка свідомо йде на смерть зі своїм чоловіком, євреєм Ароном.

Але тут це лише натяк, нічим не підкріплений. У першому варіанті Бабин Яр – це символ добровільного вибору, вибору долі і Батьківщини, вибору між покорою і нескореністю. В цьому річищі вибір Тамари – і вибір української мови дисидентом, в якого батько – єврей, мати – українка, а тому, як впевнений слідчий КДБ, той має говорити й писати російською. Це вибір Віктора Некрасова та Івана Дзюби, що прийшли вклонитися забитим у Бабиному Яру, коли згадувати про ці сумні роковини було офіційно «не рекомендовано». Тобто мужній і чесний, і тому найважчий вибір.

І тому помирає, наважившись розірвати цей фатальний зв’язок з Україною, Києвом та його Бабиним Яром, Аркадій.

А тут, у другому варіанті, така недоречна в руках помираючого Аркадія ця коробка з кінофільмом, який так і залишається непоказаним.

А може, навпаки – це свідомий протест великих режисерів і акторів, що в жахливих умовах – ані приміщень, ані платні, ані місця і часу для репетицій – спромоглися на цей, в ідеї своїй, високого громадянського звучання спектакль.

Щира моя глядацька вдячність і щире співчуття тим, хто, виштовхуючи з рота цей, ще радянського виробництва, кляп, має мужність сказати про наболіле.

Але мені б хотілося, щоб відлік часу пішов у зворотному напрямку і щоб до людей пішла та, перша і довершеніша, мужніша версія. Я ще й тому наводжу повністю цей свій давній відгук, адже багато пізніше довелося впевнитися, що для Олени Василівни участь у цьому спектаклі була цілковито свідомим вибором, бо її бабуся і мати колись, під час нацистської окупації Києва, врятували єврейську дівчинку.

Не скажу, що наші шляхи часто перетиналися, але ми стежили за творчістю одна одної.

Коли у видавництві «Дух і літера» 2007-го року  у перекладах українською вийшла «Антологія єврейської (їдиш) поезії», головного редактора видавництва, пана Леоніда Фінберга, і мене як одного з упорядників цієї книги запросили на телеканал 1+1 розповісти про це видання. Розмову з нами вів пан Юрій Макаров, а режисером, на моє превелике здивування, була Олена Василівна. Ми зраділи одна одній, часу на спілкування особливо не було, але була щирість, і це головне.

Пізніше я з величезною зацікавленістю стежила за публікаціями Олени Василівни як журналіста найкращого в Україні  аналітичного видання «Український тиждень». Саме там прочитала її вельми змістовне інтерв’ю з Наталією Горбаневською, чиї вірші я якраз, зі згоди самої Наталії Євгенівни, перекладала і мала надію видати. Тому і звернулася до Олени Василівни з проханням про включення цього її інтерв’ю як післямови до майбутньої поетичної книги Горбаневської в перекладах українською. Мила  Олена Василівна погодилася без жодних застережень.

Таким чином, коли я закінчила переклади, ознайомила з ними авторку і спромоглася видати книгу, споряджену цією післямовою, мала за честь подарувати цю книгу своїй співавторці – Олені Василівні. Сталося це, наскільки я пам’ятаю, у Будинку вчителя, де в той вечір відбувалася зустріч з іншою видатною російською поеткою і науковцем – Ольгою Сєдаковою. Олена Василівна, пам’ятаю, дуже хотіла взяти участь, принаймні бути присутньою на тому вечері, але чомусь не мала змоги, забігла лише на кілька хвилин. Можливо, вона вже була хвора, та я цього не знала й не зауважила. Для мене вона залишалася все такою ж молодою і гарною.

Востаннє, пригадую, бачила Олену Василівну у Майстер-класі на вечері Ігоря Померанцева, де вона сиділа в дальньому кутку з накрученим на голові чимось на взірець тюрбана. Оскільки в моїй уяві її образ, такий яскравий і життєлюбний, абсолютно не асоціювався з жодною хворобою,мені навіть не спало на думку, що це ж вона вже після хімії – і де ж її розкішне чорне волосся!

За час її хвороби, коли її хоч трохи відпускав біль, ми зрідка коротко спілкувалися телефоном. Вона просила книжок, її цікавило, що я роблю…

І – все.

Для мене вона назавжди – молода, гарна, енергійна, усміхнена. І хай так і буде.

Квітень 11, 2015

 

Сергій ПРОскурня / Sergii PROskurnia,

режисер, продюсер / art-director, produser

Перемога духу

Олена не тільки перемагає недугу, вона стурбована нами, друзями (!).

У розмовах — жива цікавість до наших справ, до тем, які вочевидь залишаються «спільними», чудові ідеї, які обов’язково будуть втілені…

Перемога духу очевидна! От тільки не часто в моєму поспіху вдається ніжно і лагідно з Оленою поговорити (бо й напруження закулісне боротьби за її здоров’я існує).

А ще — чудовий, справді унікальний син-Богданчик. Він постійно поруч і на ньому тримаються усі переможні дії (тільки от штанці з нього вже спадають від схуднення ;-).

Отак вони й живуть-борються — Олена і Богданчик. І ми — у телефонних апаратах…

Вересень 11, 2013

OLENA CHEKAN actress The Boris Shchukin Theatre Institute

Солоненко Богдан Романович,

лікар-нейрохірург 2-го нейрохірургічного відділення КМКЛШМД

 По велінню долі…

По велінню долі, моє знайомство з Оленою Чекан відбулося в стінах лікувального закладу. Високоосвічена, сповнена енергії, творча, життєрадісна жінка в якої все «кипіло» в руках, яку постійно оточували колеги, знайомі та багато квітів, яка повторилася в синові, Богданові, невичерпною життєвою енергією. Знаючи про те випробовування, що випало їй в житті, я захоплювався її стійкістю, витримкою, які вона проявляла у спілкуванні з людьми. Дивувала та притягувала лагідна посмішка, що не сходила з обличчя попри втому та виснаженість хворобою. Кожного разу, і до, і після операції, коли я заходив у палату, постійно заставав пані Олену за письмовою роботою, яку вона боялася не встигнути завершити. Біля Неї завжди знаходився Богдан, намагаючись у всьому допомогти. У ті хвилини, коли син відлучався, в Материних очах появлялась тривога та смуток: «Що він робитиме без мене, як складеться його доля в подальшому, хто допоможе, підкаже…?» Такою запам’яталася мені Олена Чекан.

Листопад 09, 2015

Сергій Литвиненко,

З Великої літери: Товариш пані Олени Чекан,

український журналіст,

головний редактор журналу «Український тиждень» (2008-2013)

наразі перший заступник головного редактора ТОВ «Focus»

щотиждневого українського інформаційно-політичного журналу (focus.ua)

Посміхніться

Лютий 2009  року. Мій перший робочий день в «Українському тижні» в якості головреда. Голова йде обертом від валу нової інформації, планування, роботи над своїм першим числом «Тижня», дзвінків, зустрічей.  Паралельно знайомлюся з колективом. Розмовляю з кожним окремо, щоб відразу  знайти спільну мову з новими колегами. До кабінету заходить жінка, вік якої я так і не зміг правильно визначити. На обличчі глибокі зморшки і щира посмішка семирічної дитини.

— Доброго дня! Я Олена Чекан. Кореспондент відділу «Життя».

— Приємно познайомитися, сідайте, – сухо відповів їй. Був вже зовсім виснажений. Сьома вечора. Від 9-ї ранку вже провів з десятків зо три зустрічей, десь стільки ж прочитав текстів. Одним оком у комп’ютер, іншим – на зверстані шпальти, які завтра віддавати до друку. Отак і веду бесіду.

Почав розпитувати про функціональні обов’язки, теми в  розробці. Одним словом, типова розмова нового керівника з підлеглим.

— Дякую! Спрацюємось, – всю необхідно інформацію вже отримав від колеги, відтак дав зрозуміти, що час прощатися.

— Звісно, спрацюємось, – весь час з обличчя пані Олени не сходила все та ж посмішка семирічної дитини. «Мабуть їй під п’ятдесят», – все ж подумки спробував визначити її вік. Цікавило, бо був здивований її працездатністю. По 2-3 статті на тиждень, найактивніший репортер редакції, часто буває у відрядженнях. А репортер ж бо професія молодих, яка до того ж на той час потроху занепадала – власне через дефіцит активних молодих журналістів. З віком я тоді помилився. Пані Олені було значно більше.

Вже біля дверей вона зупинилася. Повернулася в півоберта:

— Посміхніться.

— Що?

— Посміхніться. Життя прекрасне!

Протягом 5 років спільної роботи вона ще не раз мені повторювала оте «посміхніться». Коли бачила мою заклопотаність, суровий погляд чи просто поганий настрій. І справді, з часом прийшло розуміння, що з посмішкою набагато легше долати труднощі і взагалі сприймати буденність життя, бо воно таки прекрасне.

Шалена любов до життя була основною рисою пані Олени. І вона залюбки ділилися нею з оточуючими. Через посмішку, через свою творчість. Вона не була професійною журналісткою. Ця професія її знайшла сама. Бо неможливо не почати писати, якщо так любиш життя і людей.

Вона писала навіть тоді, коли тяжко хворіла, коли лікарі відрізали частину мозку. Я мав би їй заборонити – будь-яке навантаження їй було протипоказане. Але зрештою, зрозумів, що їй це конче необхідно. Так вона хапалася за життя. І зрештою журналістико-терапія створила диво. Після постановки страшного діагнозу лікарі давали їй лише кілька місяців. Вона ж натомість посміхалася ще півтора роки. Попри страшний біль і розуміння неминучості. Вона намагалася зловити кожну мить «життя прекрасного» і поділитися цією миттю через свої думки. «Посміхніться. Життя прекрасне» – саме цим було пронизані її останні публікації в «Тижні».

Грудень 2013-го. Київ. Будинок Кіно. Прощання з пані Оленою. Я посміхався. Так хотіла ЛЮДИНА, яка навчила мене жити, посміхаючись.

Травень 26, 2015

Горбачев  Дмитро Омелянович,

український мистецтвознавець, історик мистецтва України, дослідник українських художників авангардистів, міжнародний експерт мистецьких творів, професор

Про пані Олену.

Що я можу сказати про пані Олену, Вона багато чим мене просто вражала: ну по-перше чисто зовнішньо, Вона була актриса з артистичною зовнішністю, з артистичною поведінкою, з вмінням знайти щось смішне, скажімо там, в ситуаціях яких ось і в той же час, людина, яка наприклад  до такого питання як Українськеставилася дуже серйозно. Вона вразила мене,  коли ми з нею співпрацювали в журналі  «Український Тиждень» таким українським патріотизмом, при тому що Вона москвичка, що Вона значить «містянка», а міста українські завше були русифіковані, і не завше, а впродовж сторіч, можна сказати… Ну от, і все одно, Вона стала великою прихильницею України, зокрема, тому що Вона побачила, що Україна має культурний великий потенціал і запал і дорече Вона і була серед  відкривачів для читачів журналу саме української культури в  її найвищих проявах.

Ну наприклад  Вона зробила фактично статтю, ну от воно як інтерв’ю звучало, але текст її був, значною мірою самостійний, про художницю Екстер, причому назва цього матеріалу була теж така сенсаційна і парадоксальна, певною мірою: «Кубофутуризм як передчуття». Слово кубофутуризм нещодавно  на нашому склоні з’явилося і раптом ще, як передчуття, потім там було пояснене, що відкриття Екстер, київської художниці, вона ж була абстракціоністом, причому не таким як Малевич, з яким була добре знайома, або як Кандинський, а витворила свій різновид абстракціонізму. Вона вплинула на театральне мистецтво по суті всього світу, через своїх учнів зокрема . Тобто справді, кубофутуризм, як передчуття, передчуття нової архітектури, нового дизайну, і все це, знаєте, вкладається в оцю формулу, дуже яскраву: «Кубофутуризм як передчуття».  Причому коли Вона бралася от писати скажімо про Екстер Вона вже про неї знала приблизно стільки скільки знають фахівці, тобто все прочитала, все зауважила, так сказати, як журналіст. Все таки Вона підходила не тільки як культуролог чи мистецтвознавець, але як журналіст. Тобто треба якісь моменти спіймати, ну такі от сенсаційні, так сказати.

Скажімо Вона писала як архівісти знайшли в архіві серед документів, так сказати, що Екстер народилася не тоді коли вона сама позначала, вона писала Екстер, що тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року народилася, а насправді вісімдесят другого, і коли архівісти знайшли це, то були в роздумах чи все таки писати так як є чи не виказувати тайн, таємниць жіночих. Ну зрештою все таки показано було подати справжню дату і от коментар Олени, ну так, жартівливий: «така наукова бездушність», знаєте, тобто кожний матеріал мав якісь такі родзинки. Потім Вона скажімо так в тому ж матеріалі обговорювала таку проблему а що таке український художник, ну я колись Їй розповів, що такий знаменитий кінорежисер і художник Юдкевич, який вчився у Екстер, ну от, він мені сказав, що: «я вчився у неї у Києві.» Я кажу: «ну Екстер українська ж художниця?», «Ні! Вона європейська.»

Для багатьох поняття європейський, вже заперечує українське, так сказати. А Олена каже ні – одне одному не заперечує, одне одному, так сказати, не є контраверсією.

Скажімо Екстер працювала по селах, в відроджувала там народні промисли, підтримувала Ганну Собачко, народну футуристку, таку селянську художницю, з другого боку вона в Парижі приятелювала з Пікассо, з Браком, з Леже. Ну тобто вона поєднувала одне і друге: глибинка українська, яка їй дуже багато дала в розумінні колориту, там кольору і в той же час значить новітні тенденції  паризькі, до того ж, як зауважила пані Олена, такий був Таіров, режисер, з яким співпрацювала Екстер і його дружина Коонен, то вони, в своїх спогадах пишуть, що навіть на рівні побутовому, там поєднання було українського сільського і французького. Кажуть що серед малюнків Брака, Пікассо, ну які були подаровані  їй, серед тих малюнків можливо було побачити українські вишивки, українські килими, українську кераміку і навіть кухня була значною мірою українська, тому що з Екстер їздила по всьому світі її покоївка Настя, така значить українська селянка і от Олена пише, це мені самому сподобалося, значить, що в Парижі, вона навчила, ця Настя, ліпити вареники Пікассо,наприклад там, чи Леже, які ці вареники їли, а потім вже навчилися їх ліпити. Вона не знала французької мови, але її здавалося, що на французькому базарі знають українську, тому що, коли я каже не маю жодних проблем, казала Настя: я приходжу, і показую, що мені  потрібно: «се, се, се» , кажу я по українському і усі мене прекрасно розуміють.

Ну розумієте, от це зразок матеріалу журналістського але на засадах абсолютно таких от мистецтвознавчих і наукових, це рідкісне поєднання точності наукової,навіть певною мірою і журналістського підходу, бо журналісти як правило більш поверхневі, і це нормально навіть, що людина сьогодні пише про одне, а завтра там про інше, не можна вимагати щоб журналіст був знавцем всього на світі, фактичні помилки дуже часті у таких матеріалах у журналістів і це не є ґандж фактично, ну от,так, він був познайомився з якимось явищем, десь там помилився, а вже вчені виправлять це. А ось Олена якось примудрялася і не помилятися так і в деталях і з кожної ситуації мистецької Вона ще щось журналістське, якийсь знаменник, так сказати, там знаходила. Ну я вважаю, що це справді видатна була саме журналіст, мистецтвознавець і культуролог.

Ну і пригадую також ще одну Її статтю  «Доба Панукраїнізму»,  вона присвячена була значить, ну це так з моїх слів, більш так як інтерв’ю, але опрацьована було здорово,  я там набалакав, десь там помилявся стилістично і все, Вона все дуже гарно це виправила і зробила рубрику, рубрикацію, в мене був просто такий текст, без рубрик,  Вона ж знайшла якісь заголовки  з назвами, набраними жирним шрифтом,тобто окультурила можна сказати це, і дуже Їй теж сподобалась сама ідея, Вона ж усвідомлювала,  що українці дуже багато прислужилися світовій культурі  і справді зараз вже ми це знаємо і світ це теж визнає, не тільки там в мистецтві в літературі тут і Малевич і Архипенко і в техніці Сікорський, наприклад.

Вона вже це все усвідомлювала, чому до речі Вона і стала теж патріотом України, я Її прекрасно розумію, тому що є велика культура і ти з нею знайомишся, то ти сам стаєш прихильником цього народу, який створив цей самобутній інтелектуальний соціум,і от значить там, завдяки цим рубрикам сам текст набув якоїсь такої обсяговості, наприклад, там є наведений факт про невідоме українство Чехова, тут я знаю, що більшість людей й досі ставляться до нього з упередженням.

Наприклад один мій знайомий україніст, німець, який визнає пріоритети українські багато в чому, коли я сказав йому ну про Гоголя, це само собою, він розуміє, що Гоголь не тільки російський але і український, може більшою мірою український письменник, а я кажу: «Чехов» і раптом цей німецький українознавець мені каже: я ще психологічно не готовий, щоб записати до українського ареалу Чехова. А Олена була готова до цього, от в чому річ, тим більше Вона зазначала факти, що наприклад в анкеті своїй в тисяча вісімсот дев’яносто сьомому року в графі національність Чехов  пише малоросіянин, скажімо так.

Там багато таких от фактів, і мова у нього така українізована, інколи свідомо, інколи не свідомо, і підписувався він жартома інколи: «ваш Карпенко-Карий», Карпенко-Карий – драматург і Чехов – драматург, тобто всі ці факти неспростовні, але все одно мало хто це знає і готовий навіть це сприймати. А Олена, Вона все це знала і відчувала, і в цьому плані ця україно-орієнтовність Її, завше дуже приваблювала.

І ще пригадується мені  Її один матеріал про художника Аккермана, паризький художник  з Ужгорода, ну от, Вона назвала цей матеріал свій: «Гуцульський супрематист», а Аккерман величезний прихильник Малевича, ну, а сам він з Гуцульщини, так, ну і от така назва, уявляєте, це дуже точно якраз, просто в десятку потрапляє, для того щоб охарактеризувати Самуїла Аккермана, а з іншого боку це виглядає і парадоксально, певною мірою: «Гуцульський супрематист», ну одне слово я завше був у захваті від того, що робила Олена.

І знаєте, ще на чому ми ще зійшлися, то це під час Майдану, Вона там була дуже активною. Оскільки я сам такий, теж колись був росіянином, а став українським націоналістом, мені близько було це, хоча я скажу, що  чимало моїх знайомих з Росії скептично ставляться до українського всього, як до чогось менш вартісного, а Олена якраз від таких росіян відрізнялася абсолютно кардинально.

Ну от бачите в мене були більше все таки зв’язки такого журналістського плану, тобто я мало що можу сказати про якісь там побутові може там якісь там речі – я просто не знаю їх, бо ми спілкувалися от на рівні такому інформативному і прямо можу сказати, що для мене Олена була одним з найкращих журналістів українських, яких я знав, ну і от рідкісне поєднання такої культурологічної  і мистецької такої якоїсь обізнаності і смаку і освіченості з майстерністю журналістською це безперечно був Її позитив, що називається.

Земля Їй нехай буде пухом і Царство Небесне, я дуже горював, коли почув,  що Олени не стало, от горював, бо справді симпатії до Неї були величезні і повага, і власне, вони залишаються і досі.

Я пригадую Її іронічність, то це справді дуже привабливо було в Неї. Це пробивається з усіх Її журналістських матеріалів і просто на чисто такому рівні спілкування, знаєте, Вона могла щось висміяти, наприклад, про щось говорити з гумором, ось це була така дуже приваблива Її риса. Тому що, все таки  в нас були такі творчі зв’язки, знаєте, я наприклад ніколи не був дома у Олени, правда Вона до мене заходила, теж коли ми записували якісь інтерв’ю.  А чисто зовні Вона справді була дуже приваблива і артистична дуже, Олена ж казала: «я ж артистка», так, я ж одразу це зрозумів, тому що сама поведінка була артистична, якась розкута мені це завжди подобалось.

Мені переважно запам’ятались Її статті, когось, пам’ятаю, з яких ось українофобів Вона висміювала досить дотепно і дошкульно.

Вона запам’яталась мені надзвичайно привабливою зовні, надзвичайно інтелектуально розкутою, людиною, яка любила дуже свою роботу і яка в цій царині журналістський була абсолютно вільною, не скутою нічим, так от, і тут треба сказати про те, що це була людина, яка не озиралася на кон’юнктуру, можливо, що Вона могла б писати щось більш вигідне для Неї, для кар’єри, для заробітку можливо, але я такого не пригадую.

Потім я ще тільки пригадую теж, Її невеличкі мініатюри в журналі «Український Тиждень», так, це завше такі замальовки такі яскраві дуже, а форма дуже коротка, це не так просто, знаєте, так вичерпно висловитись, але при цьому коротко. Ну от, це все що я пам’ятаю про пані Олену Чекан.

Жовтень 24, 2015

 

Оксана ЗАБУЖКО,

Українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги усвідомленню української ідентичності і при цьому часто користуючись методологією фемінізму та постколоніалізму

М’ЯКА ТВЕРДІСТЬ

Пані Олену я запам’ятала по журналу «Art-Line» – то була середина 1990-х, нині забутий благословенний короткий період справжньої, не шустер-симулякрової свободи слова: коли українські ЗМІ ще були справді українськими — і за власниками, і за контентом, – а українські журналісти взорувались не на Москву, а «на Захід», і чесно старались завоювати публіку добропорядним «меритократичним» способом – якістю матеріалів, – в результаті в Україні було цікаво читати пресу й дивитись телевізор (так!), і навіть не просто цікаво, а й необхідно: щоб довідатися, гейби справді в незалежній європейській країні, що твої співвітчизники пишуть, знімають, грають і малюють, і взагалі, чим живуть. Одне слово, «Art-Line», редаґований Юрієм Чеканом, «читали всі». І статті пані Олени, відповідно, також.

Мені пан Юрій був одного разу зателефонував із проханням написати для них невеличке есе (здається, про якийсь міжнародний письменницький форум, з якого я саме повернулася), – тексти тоді відсилалися факсом, інтернету ще не було, а потім треба було їхати в редакцію за гонораром – редакція містилася десь в індустріальному задуп’ї, в районі заводу «Більшовик», і там я вперше вгледіла «ту саму» Олену Чекан, котру раніше знала з її публікацій – завжди розумних, інтелігентних, позначених якоюсь особливою «внутрішньою підтягнутістю» стилю і одночасно (що розлито між рядків і ніколи не дається укрити) – щирою й непідробною захопленістю тим (і тими), про що (про кого) писала. Авторка виявилась вродливою, так само підтягнутою, елеґантною жінкою, ми перекинулись кількома жартівливими репліками, і я запам’ятала її сміх – їй личило сміятись, а це буває далеко не з усіма вродливими жінками (те, що першою підмітила Леся Українка, і недарма її Мавка відразу складає про Килину безпомильну думку, бо «чула сміх її і голос», а на заперечення Лукаша, ніби «сього ще мало», відрізає безапеляційно – «ні, сього доволі»: сміх і голос – таки дійсно той найпевніший маркер людини, який ніколи не заводить).

Потім, уже по багатьох роках, виявилося, що для пані Олени Леся Українка також один із «головних авторів», «на ціле життя». Важливий штрих, що повністю завершив для мене її портрет: вона була жінка саме цього типу – «Лесиних читачок». А це справді окремий культурний тип, не побоюсь навіть сказати – порода…

Втім, найяскравіша про неї історія, що вбилась мені в пам’ятку, пов’язана з іншим класиком, і розповів її Юрій Макаров. Вони тоді разом працювали на «плюсах» (ще не «спутінізованих», з повним набором «по-європейськи» змістовних дискусійних шоу і яскравих культурних програм), і ідея зняти документальний серіал про Шевченка, за словами Макарова, належала саме пані Олені, і вона ж була й мотором цілого проекту («Юрочка, надо снимать!» – досі звучить мені в вуху любовно відтворена ним її інтонація – м’яка й тверда одночасно, так що мимоволі згадується винайдена Стусом формула, яку зафіксував у своїх спогадах М.Хейфец: «м’яка твердість», саме той випадок, і в ній вона весь час відчувалась…). І от, на зйомках «Мого Шевченка» (і досі – найкращого твору всієї нашої фільмової шевченкіани за всі роки незалежности!), у Казахстані, посеред тої кос-аральської пустелі, де до найближчого населеного пункту треба півдня трястись «уазиком», пані Олену вкусила змія. В ногу.

У групи був вибір, розповідав Макаров: або покинути зйомки і негайно гнати машину в найближчий медпункт – або дозняти матеріал до кінця світлового дня, і тоді вже їхати – втративши таким чином кілька годин, які могли б виявитись для пані Олени вирішальними. Для її здоров’я, а, можливо, й для життя (хтозна, що то за змія була!). Останнє слово було за самою хворою – блідо-зеленою, з перетиснутою джгутом ногою, але все-таки притомною настільки, щоб прийняти рішення. І вона скомандувала: «Знімаєм!».

І вони лишились. І все, що треба, відзняли. Згодом у медпункті лікарі не могли зійти з дива, як таке зволікання обійшлося без жодних фатальних наслідків. Бо змія таки була отруйна…

Вражена цією історією, я потім, у телефонній розмові, зажадала від пані Олени подробиць, але вона тільки сміялась – красиво сміялась, хіба, може, трошечки збудженіше, ніж зазвичай. І сказала, що вважає цей випадок чистої води чудом – результатом Шевченкової опіки. І що цілий час ту опіку відчувала, весь період роботи над фільмом.

А потім їм усім довелося з каналу піти. І туди прийшли зовсім інші люди – знімати зовсім інше кіно…

Простір для культурної журналістики – того класу, в якому працювала пані Олена, – від початку 2000-х з року в рік стрімко збігався, як шагренева шкіра. Україномовних видань зосталось на пальцях однієї руки, а таких, що потребували б матеріалів її рівня, – і того менше… Я не знаю, яке це мало бути відчуття – коли система витісняє тебе на маргінеси професії, заганяє в лузу, як більярдну кулю, і ти можеш тільки безпорадно споглядати, як твоє місце – твій екранний час, твою журнальну площу, приділену тобі на твій земний термін кількість друкованих знаків, – юрмами займають байдужі циніки й напівписьменні невігласи, – але, підозрюю, це щось подібне до того, що переживала українська інтеліґенція в задушливі 1970-ті: в поколінні моїх батьків найпоширенішою хворобою була онкологія – саморозвал організму під тиском затяжного стресу.

На якийсь час я була стратила її з виду. А потім дізналася, що в пані Олени рак…

В історії української журналістики вона назавжди залишиться для мене прикладом того, якою та журналістика, короткий щасливий час, була – і якою вона могла б бути.

Якби не війна – та, якої ми 15 років не помічали. І якій пані Олена теж стала жертвою – ніким у такій якості не зареєстрованою, а проте безперечною: як і цілій когорті блискучих українських журналістів 1990-х, їй просто не дали повною мірою зреалізувати свій талант.

Добре було б тепер видати її найцікавіші публікації окремою книжкою. Для майбутніх журналістів нової України.

Листопад 28, 2015

Святослав Вакарчук,

спогад-інтерв’ю по телефону:

«Ми спілкувались з Оленою Чекан в рамках кількох інтерв’ю.

При першому ж спілкуванні мені спало на думку: Олена була людиною з не дуже притаманною багатьом українцям, особливо в дорослому віці, спрагою до знань про життя, до чогось нового! З нею можна було говорити, як з товаришем, з яким говориш на цікаві для тебе теми. На щастя для мене, для мого досвіду це були важливі моменти, вони справили на мене неймовірне враження. Але на жаль, мушу констатувати, що це велика рідкість сьогодні не тільки для журналістів, але й до багатьох людей. Люди обтяжені щоденними проблемами, що заважає бути більш творчими. Вона завжди цікавилась життям!

Я вже не пам’ятаю тем наших інтерв’ю, але пам’ятаю теми наших розмов поза інтерв’ю. Звичайно, такі журналісти є, але їх мало. Хоча вона й не була журналістом. Акторство допомагало їй відкривати інших людей. Я подумав, що Олена могла стати прекрасним режисером!»

Січнь 24, 2016

OLENA CHEKAN - Hymns to Ukrainian Art - KONTERFEI21

Чекання на краще

(Наталя Бельченко, 17 грудня, 2015, журнал українського культурного простору «ШО»)

http://sho.kiev.ua/news/403277

21 грудня – день пам’яті Олени Василівни Чекан. Кінець 2013 року приніс чимало втрат. У мене помер брат, у художника Богдана Родюка – мати. В країні започаткувалися події, свідками жахливого розвитку яких ми лишаємося й зараз.

З родиною Родюк-Чекан я спілкувалася в середині 90-х. Слухала виступи пані Олени на сцені Київського будинку актора. Це була тендітна і прониклива актриса. Користувалися популярністю її спектаклі за мотивами творів та листів Марини Цвєтаєвої та Лесі Українки, моновистава «Життя Майстра», яку Олена Чекан створила з художніх текстів, щоденників і листів Михайла Булгакова у театрі «Сузір’я». Серед фільмів, у яких вона грала переважно у 80-ті, – «Таємниці святого Юра», «Циганка Аза», «В’язень замку Іф». Вже потім я дізналася, що ця хоробра жінка в складі творчої групи акторів Госкіно СРСР виступала зі своїми моноспектаклями перед солдатами в Кабулі та Баграмі у 1981 – 1984 роках. Разом з Ліною Костенко читала вірші перед пожежниками й військовими під час  ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року. Як незалежний журналіст від «Радіо Свобода» вела репортажі з Грозного в Першу чеченську війну.

В 2000-х спільно з Юрієм Макаровим вона в якості сценариста творила серіал «Мій Шевченко» на каналі «1+1», також виступила автором ідеї проекту «Іван Мазепа: Кохання. Велич. Зрада», який було здійснено 2005 року. Працюючи у виданні «Український тиждень», Олена Чекан стала автором багатьох непересічних статей та інтерв’ю, зокрема з Ліною Костенко, Кшиштофом Зануссі, Ігорем Померанцевим, Ахмедом Закаєвим, Борисом Нємцовим, Томасом Венцловою, Валентином Сильвестровим, Андре Ґлюксманом, Сергієм Кримським, Мироном Петровський, Вацлавом Гавелом.

Її інтелігентність, відкритість до людей знаходили відгук у серцях усіх тих, хто з нею мав радість спілкуватися. В інтерв’ю з громадянами інших країн Олена Чекан  майстерно викликала їх на розмову про Україну, створювала у своїх публікаціях об’ємний образ як співрозмовника, так і своєї країни. Ще 2010-го в бесіді з Наталією Ґорбанєвською ставила тривожні питання, які тепер набули особливо актуального змісту: «Наскільки зараз Україна цікавить Європу? Складається враження, нас просто здають, хоча би в обмін на енергетичну безпеку». І як дивовижно, що можна прочитати в тому інтерв’ю такі, на перший погляд, повсякденні спогади Наталії Євгенівни: «Я добре знала Івана Світличного, адже він дружив із Ларисою Богораз. Я знала Ніну Строкату. Незабаром після нашої демонстрації на Красній площі їду в московському метро й раптом зустрічаю Івана і Ніну. Вони поверталися з Володимирської в’язниці, де в Ніни було побачення зі Святославом Караванським. І ось Ніна говорить мені, що коли вона розповіла Святославові про демонстрацію, він їй сказав: «Ну, тепер я цим москалям багато чого пробачив». Пізніше, у 80-ті роки, коли Святослав і Ніна жили в США, ми не бачилися, проте заочно дружили. Він був надзвичайно цікавою, самобутньою особистістю. З одного боку – затятий націоналіст, а з іншого, з тих, із ким росіянам було найкраще, найлегше співпрацювати. А Чорновола я вперше зустріла в 1969 році на дні народження Петра Григоренка, який на той час уже сидів, і ми пили за вашу і нашу свободу…» При згадці про Наталію Ґорбанєвську, її приїзд до Києва, не можна не згадати про Валерію Богуславську, яка переклала поезії Ґорбанєвської українською. Творче спілкування Олени Чекан і Валерії Богуславської, їхня дружба багато значила для них обох.

Діалоги Олени Чекан з митцями цінні також тим, що для кожного зі співрозмовників було вагомим розуміння природи творчості. Так, у бесіді з Валентином Сильвестровим, записаній п’ять років тому, є наступні репліки: «Український тиждень: Ви якось прохопилися, що вам близькі слова Григорія Сковороди про потаємне в людині. Поясніть, будь ласка. Валентин Сильвестров: Він вважав, що реальна людина – це лише тінь справжньої людини, яка насправді існує в ній. Напевно, від творчості може бути якась користь тільки за умови вияву цієї потаємної людини. Адже у творчості головне, як і в медицині, не нашкодити тому, що прийшло. Отримати як дар і донести. Пишуть: соната, автор такий-то, а можна було б інколи: соната, зіпсував такий-то, або не доніс, або неправильно зрозумів…». Того ж 2010 року славетний композитор на питання «Що для вас Україна?» відповів: «Батьківщина. Усі ці розмови: старший брат, молодший брат… Саме Україна – старший брат. Москву збудував київський князь Юрій Долгорукий. І якщо Київ – мати міст руських, то чому ж ми молодші? Мені здається, що Україна і нині зберігає вектор первородства. Росія має до цього придивитися. Це не я вигадав, це загальновідомий факт, що російська деспотія походить від монголо-татарів. Їх навчили деспотії, причому найжорстокішим чином. Усі ці приниження, моторошні обряди, коли на знак покори російські князі мусили злизували піт із крупа ханського коня… А Україна була – не потрібно, звісно, й перебільшувати – все ж європейською державою. Українці принесли Росії європейську культуру».

Нещастя, яке спіткало Олену Чекан – рак мозку – показало, що в неї чимало справжніх друзів, здатних підставити плече. Збір коштів на лікування підтримали різноманітні організації та небайдужі люди. Юрій Шевчук, фронтмен групи «ДДТ», також один зі співбесідників Олени Чекан, під час свого турне з програмою «Иначе», присвятив їй свої сольні концерти в Києві та Одесі, звернувшись до глядачів з проханням допомогти в зборі коштів на хіміотерапію, аби врятувати цю непересічну жінку. Не вдалося… До останніх хвилин були з Оленою Чекан її друзі з редакції «Українського тижня» Наталка Петринська, Інна Завгородня і Сергій Літвиненко.

Спогади про неї написали відомі українські інтелектуали, в чиєму колі вона була своєю, така чутлива до справжніх виявів культурної думки. Згадують Олену Чекан добрим словом Максим Стріха й Дмитро Малаков, Оксана Забужко і Вадим Скуратівський. Для Оксани Забужко у пані Олені знайшов своє втілення «справді окремий культурний тип, не побоюсь навіть сказати – порода… в історії української журналістики вона назавжди залишиться для мене прикладом того, якою та журналістика, короткий щасливий час, була – і якою вона могла б бути: м’яка твердість». Вадим Леонтійович присвятив її пам’яті вірш. Політолог Остап Кривдик запам’ятав Олену Чекан «вільною людиною, що мала в собі внутрішню легкість. Терпеливою до промахів і помилок, завжди зайнятою роботою, уважною. І водночас – такою, що готова була спалахнути енергією. Багатовимірною людиною, котра готова була ділитися своїми світами. За нею відчувалася глибина культури і сила досвіду, інакша від пострадянськості. Вона мала стиль – шляхетність, духовно контрастну з часами зречення “постколоніального неврозу”». Ігор Померанцев згадує Олену Чекан у всьому розмаїтті її обдарувань і навіть в такому рідкісному, як вміння бути «эпистолярным собеседником. Я очень любил получать от неё письма: остроумные, насмешливые, лиричные. Я хорошо помню её эссе-путешествия, её голос, её смех. Я часто ловлю себя на желании написать ей письмо, а после с нетерпением ждать ответа. Свои письма, адресованные мне, она подписывала английской буквой F. Только я знал, что эта буква означает слово «forever», по-русски  «навсегда». Такой она для меня и осталась – навсегда».  Дмитро Горбачов у своїх спогадах наголошує на щасливому поєднанні в творчості Олени Чекан підходів мистецтвознавця і журналіста, а також на перевтіленні російської актриси (вона закінчила Щукинське училище, працювала в театрі на Малій Бронній, в Московському театрі ім. Пушкіна) в українського патріота.

Ті, кому пощастило спілкуватися з Оленою Чекан особисто, пригадують зворушливі епізоди з її участю. З цих розповідей постає портрет завжди юної, проте мудрої жінки, професіонала з великої літери і людини з рідкісним почуттям гумору, широком колом зацікавлень і неординарними думками. Ось що пригадує Оксана Пахльовська: «Був День Незалежності, 24 серпня, – вже коли Янукович судомно вп’явся залізними кігтями у державу. Пані Олена подзвонила привітати зі святом, ішла на Майдан. І сказала мені виклично – з веселим азартом дівчинки-підлітка: а я принципово одягну вишиванку. І справді, мені здається, в неї була якась унікальна старовинна вишиванка з насиченими кольорами». І в цій потребі одягнути вишиванку немає нічого дивного: пані Олена, яка народилася 1946 року в Києві, походить з родини Чекан русинів Карпатської України. Також вона була племінницею протопресвітера Олександра Іоановича Чекана, настоятеля кафедрального собору св. Олександра Невського в Парижі, чоловіка дочки голови Російської загальновійськової спілки Білого руху, генерала Євгена Міллера – Марії Чекан-Міллер. Двоюрідний брат Олени – Єжи Богданович – відомий польський фізик-ядерник.

Гідний син своєї матері, Богдан Родюк-Чекан самозабутньо присвятив себе  спочатку пошукам можливостей її порятунку, а коли сталося найгірше – заповзявся зберегти пам’ять про неї, зініціювавши видання в перекладі на англійську збірки її найяскравіших матеріалів, що виходили в «Українському тижні». Книгу опублікував австрійський художник і видавець Роберт Єлінек.  «The Quest for a Free Ukraine (“У пошуках вільної України”)» побачила світу у Відні, у видавництві «Der Konterfei» і була презентована в 31 жовтня 2015 року у київській книгарі «Є».

У презентації узяли участь Юрій Макаров, Роберт Єлінек, Ганна Корбут (одна з перекладачів книги), Андрій Н. Окара, Сергій Тримбач, Вадим Скуратівський, Сергій Проскурня. На вечорі пам’яті «Олена Чекан: роки, ролі, тексти, люди», який відбувся того ж дня у театрі «Сузір’я», київський колектив духовного хорового співу «Patericon» виконав уривки зі старовинних сербських православних літургій, зачаровані глядачі змогли почути клавесин – кантату Йоганна Себастьяна Баха Ich ruf’ zu dir, Herr Jesu Christ (BWV 639) з фільму Андрія Тарковського «Соляріс», у якому в 1972 році дебютувала Олена Чекан, та вірш Сергія Есенина «Лист до жінки» у майстерній декламації Сергія Проскурні. Презентація книги проводилася за інформаційної підтримки суспільно-політичного часопису «Український тиждень» та «The Ukrainian Week», Національної спілки кінематографістів України, міжнародного фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, журналу «ШО», Чеського центру, Польського центру, Французького інституту та Австрійського культурного форуму в Києві, Видавничого дому Дмитра Бураго, Літературно-меморіального музею М. Булгакова в Києві, Інституту Давіда Гурамішвілі в Україні та Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери та інших інституцій. Переклад видання Olena Chekan “The Quest for a Free Ukraine” DER KONTERFEI був здійснений за підтримкою Raiffeisen bank Aval, Ukraine.

Богдан Родюк на презентації, говорячи про історію створення книги, зокрема розповів про таке: «Моє знайомство з Робертом почалося з паспорта держави State of Sabotage, який я попросив у нього як у посла State of Sabotage для Мами (щоб Вона, можливо, після смерті продовжила життя у чарівній країні Саботажу). Роберт, дізнавшись більше про Маму, запропонував мені видати книгу і привіз паспорт для Олени Чекан на презентацію нашої книги в Київ».

Паспорт цієї країни  і художній проект, як зазначив Роберт особисто, врятували життя багатьом біженцям з Північної Африки, Сирії та Близького Сходу, подарувавши їм право тимчасової ідентифікації особи в Євросоюзі.

Наступного дня після презентації було відкрито символічне посольство держави State of Sabotage в Києві. Богдан Родюк, маючи на увазі і видання, і посольство, зауважив: «Це було нашою з Робертом метою: ідея політичного протесту проти експансії Путіна, а також щоб привернути увагу до питання про свободу України, для представлення України світовій спільноті як країни на шляху волею народу обраних особистісних змін держави, заснованих на принципах Свободи, Рівності і Братерства».

В передмові до книги Андрій Окара, виклавши своє бачення сучасних подій в Україні і Росії та можливих перспектив, написав про Майдан, в дні якого пішла з життя Олена Чекан: «Ця революція стала можливою, невідворотною і кінець-кінцем перемогла саме тому, що в українському суспільстві склалась критична маса людей, для яких цінності Свободи, людської Гідності, загального добра, солідарності, модернізації, братерства були не загальними малозначущими словами, а імперативом поведінки, життєвим кредо, орієнтиром морального вибору. І не буде перебільшенням сказати, що роль нової інтелектуальної журналістики, роль колег Олени Чекан і її особисто в цьому «вихованні почуттів» українського суспільства була дуже важливою, надто визначальною. Адже на початку, як ми знаємо, завжди буває Слово…»

Таким чином, ця книга інтерв’ю Олени Чекан з прогресивними політичними лідерами Європи та видатними сучасними інтелектуалами-гуманістами прислужиться більш повному розкриттю образу України за її кордонами, особливо зараз, коли створення правдивого, саме європейського іміджу батьківщини, всупереч пропаганді з «братерської країни», настільки важливе для нас. І пам’ятаймо цю дивовижну жінку – актрису й журналістку Олену Чекан!

Три життя Олени Чекан

(Юрій Макаров, 21 грудня, 2015, «Український Тиждень»)

http://tyzhden.ua/Columns/50/154259

http://ukrainianweek.com/Columns/50/154401

Життя минуло дарма, вже пізно щось міняти… Коли чую таке, а чути доводиться часто, подекуди від тридцяти-сорокалітніх, я автоматично згадую Олену Василівну Чекан. Вона мені довела, що ніколи не пізно починати все з нуля, з чистого аркуша. Ніколи.

Читач «Українського тижня» пам’ятає Олену Чекан за її яскравими, небайдужими й завжди несподіваними публікаціями. Це той випадок, коли градус автора й пульс матеріалу збігаються абсолютно. Уявити журнал без її інтерв’ю, репортажів і коротеньких замальовок важко, хоча… ну ось же ж, виходимо.

Тепер ім’я Чекан – вже частина історії української журналістики. І майбутні дослідники, напевно, дуже дивуватимуться, дізнавшись, що Олена Василівна не те, що не фаховий журналіст, а взагалі, грубо кажучи, дилетант, до того ж російськомовний. Що ж, її доля й життєвий вибір повторюють маршрут багатьох українців, які знайшли шлях до себе завдяки Незалежності.

Вона в юності мріяла стати актрисою й нею стала. Народжена в Україні від киян у кількох поколіннях, вона поїхала підкоряти Москву й таки підкорила, вступивши в театральне училище при театрі Вахтангова, знамениту «Щуку» – один шанс із тисячі. Далі перед темпераментною, розумною й, що вже там казати, дивовижно красивою дівчиною були ніби відкриті всі сцени, всі знімальні майданчики. Завадила ригідність характеру, бо кар’єра зірки в ті часи вимагала певних компромісів, для Олени неприйнятних. Кинувши московський бомонд (справжній бомонд, crème de la crème столичної артистичної тусовки), вона повертається до рідного міста, але залишається, безумовно, звичайною російськоцентричною людиною, зав’язаною на російській літературі, російських традиціях, російській шкалі цінностей. І тільки по мірі дорослішання в ній прокидається тяга до коріння. Як раніше, в Москві вона намагалася позбутися найменших ознак «малоросійської» вимови, з якої в білокам’яній незмінно кепкували, так тепер вона занурюється в українську культуру, літературу й, звісно, мову, піддаючи ревізії все, що здавалося непохитним. І стає повноцінним українським інтелектуалом.

Іспит трапився невдовзі: Олена Чекан прийшла на канал «1+1», який тоді ще не був таким гламурним, зі сценарієм документального фільму про Шевченка. Я мало знаю авторів, які беруться за тему, вивчивши, наскільки це взагалі можливо, геть усе про предмет розповіді. Всі факти біографії, всі постаті, всі контексти, тим більше тексти – до останньої літерочки, до коми, до титли. З Шевченком це було важко через неосяжність матеріалу й водночас легко, бо масштаб особистості Поета, його харизма, його шарм могли відкритися, хай як дивно, саме фаховій акторці, яку навчали перевтілення, вживання в іншого. Герой документального серіалу «Мій Шевченко», до якого мені теж випало бути причетним, виявився передусім живим, справжнім, привабливим і безумовно геніальним.

А потім перегорнулася ще одна сторінка: Олена Чекан прийшла до «Українського тижня». Про вік жінки, тим більше актриси, звикли не згадувати, але тепер все в минулому, і скажіть відверто: хтось може пригадати прецедент, щоби людина ставала репортером – без освіти, без найменшої підготовки – в шістдесят років? Я більше прикладів не знаю. І не просто репортером: Олену Василівну кидали на амбразуру, коли тема була складна, коли матеріал непідйомний, коли до об’екту, точніше, суб’єкту нашого інтересу важко достукатися. Вона брала інтерв’ю в політиків, дипломатів, науковців, митців, колишніх шпигунів, священиків, колег-журналістів, і жодного разу не виникало відчуття, що інтерв’юєр не на рівні співрозмовника. Виявляється, можна обійтися без Інституту журналістики, якщо маєш культуру, досвід і переконання. А навчаються в дорослому віці швидше.

Життя журналіста коротке – в тому сенсі, що дуже рідко трапляється, коли тексти переживають автора. В кращому разі залишається ім’я, та й те ненадовго. Винятків буквально одиниці. Через два роки після того, як життя Олени Чекан перервала хвороба, виявилося, що на її спадок досі є попит! В австрійському видавництві Der Konterfei вийшла книжка «У пошуках вільної України» – її інтерв’ю, в різні часи надруковані в «Тижні». Андре Ґлюксман, Вацлав Гавел, Томас Венцлов, Ален Блюм, Кшиштоф Зануссі, Валентин Сильвестров, Ахмед Закаєв… У цієї книжки один плюс і водночас мінус: її видано англійською. Тепер у великому світі інтелектуали, які сидять на голодному пайку щодо якісної інформації з України й про Україну, матимуть поживу. Мінус наразі в тому, що в оригіналі такого видання ще нема. Тимчасом, як паліатив… Заходимо на сайт «Українського тижня», забиваємо в пошуковик «Олена Чекан»… Добридень, Олено Василівно!

OlenaChekan

Основополагающие ссылки о жизни и биографии Елены Чекан:

https://en.wikipedia.org/wiki/Olena_Chekan

https://ru.wikipedia.org/wiki/Чекан,_Елена_Васильевна

http://m.tyzhden.ua/publication/author/4

http://tyzhden.ua/Author/4/Publications/

http://m.tyzhden.ua/column/byAuthor/4

http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_cinema/20646/ЧЕКАН

http://www.kino-teatr.ru/kino/acter/w/sov/27536/bio/

http://www.kino-teatr.ru/kino/acter/w/sov/27536/works/

http://etvnet.com/encyclopedia/d/person/chekan-2/

http://www.kinopoisk.ru/name/294147/

http://kino-cccp.net/publ/23-1-0-10393

http://tsvetaeva.narod.ru/WIN/show/chekan.html

http://www.telekritika.ua/profesija/2013-12-23/88737

http://viola.bz/beautiful-actresses-passed-away-2013/

Фильмография:

Солярис(1972)  АндрейТарковский

Елена Чекан (эпизод: девушка с распущенными волосами у окна)

https://www.youtube.com/watch?v=5-bnQv4t1kA

Женщинышутятвсерьез (1981)Елена Чекан cЛеонидомФилатовым

https://www.youtube.com/watch?v=MTN0u-cn7dk

Ниагара (1991)

https://www.youtube.com/watch?v=EZq7I4AdFac

Допинг для ангелов (1990)

https://www.youtube.com/watch?v=OKoRynsTFGs

Хочу сделатьпризнание (1989)

https://www.youtube.com/watch?v=XP7MkH_K_Qk

Дорога через руины (1989)

https://www.youtube.com/watch?v=wCqktzYMU0s

Узник замка Иф (1988) (1,2,3)

https://www.youtube.com/watch?v=5xlHg-gKpzs

https://www.youtube.com/watch?v=1KjoMvKya2I

https://www.youtube.com/watch?v=THLbtRe8xmc

Грешник (1988)

https://www.youtube.com/watch?v=u5we2rPIxw0

К расследованию приступить (1987)

https://www.youtube.com/watch?v=518I5K5KtlQ

Мост через жизнь (1986)

https://www.youtube.com/watch?v=ZDGCOesYXAg

Три гильзы от английскогокарабина (1983)

https://www.youtube.com/watch?v=FEc8HJHHgSo

Грачи (1982)

https://www.youtube.com/watch?v=BCefWwnBzjI

Под свист пуль (1981)

https://www.youtube.com/watch?v=UHodiduS0w0

Неудобныйчеловек (1978)

https://www.youtube.com/watch?v=QwcksvGFWqk

Авторские литературные моно-спектакли:

Цветаева, Булгаков, Мандельштам

https://www.youtube.com/watch?v=L0y3wcWyQQI

https://www.youtube.com/watch?v=OQFD4g5F-F0

https://www.youtube.com/watch?v=IA28mvl0gcU

МгновенияВечности

https://www.youtube.com/watch?v=KWbbaqN5iQE

«Мій Шевченко» телеканал 1+1

https://www.youtube.com/watch?v=2dN0zLXoqo0

https://www.youtube.com/watch?v=Hfu7lOeAgNk

https://www.youtube.com/watch?v=CL7b3MmtQMc

https://www.youtube.com/watch?v=GBDpyo76_Fw

«Мазепа: кохання, велич, зрада»

https://www.youtube.com/watch?v=vnQvpaBZNaw

RadioLiberty ИгорьПомеранцев авторская программа

«Мои любимые пластинки» гость студии Елена Чекан

https://www.youtube.com/watch?v=A1LqV7Hw2gg

https://www.youtube.com/watch?v=Q19KNvYj1mY

Информация в прессе о борьбе за продление жизни Елены Чекан

во время Ее болезни 2013 год:

Наталья Горбаневская о Елене Чекан2013 год:

http://ng68.livejournal.com/2008100.html

Радіо Свободапро Олену Чекан 2013 рік:

http://www.radiosvoboda.org/content/feature/24888611.html

«Український Тиждень» про Олену Чекан 2013 рік:

http://tyzhden.ua/News/85885

http://tyzhden.ua/News/89405

http://tyzhden.ua/News/81341

http://tyzhden.ua/Blogs/67/

http://tyzhden.ua/News/92287

http://tyzhden.ua/News/70549/PrintView

http://tyzhden.ua/News/84635/PrintView

Андрей Окара:«Українська Правда»Блог

Вестник борьбы за спасение Елены Чекан:

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/5297fd67cc77b/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/520909829cdc8/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/52e902206dfc8/view_print/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/51ae6fe4c8127/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/517aa3f501194/view_print/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/514db75a420aa/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/5127e8a3c8ce9/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/51112834d8ea9/view_print/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/510f90a3e3a93/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/51926ba04e7d3/view_print/

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/52453443dd4fe/

Газета«День»

http://www.day.kiev.ua/uk/potribna-dopomoga

Газета «Хрещатик»

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/4278/news/1369909534.html

Телеканал 1+1 ТСН Новини

http://ru.tsn.ua/dopomoga/pomogite-spasti-zhizn-elene-chekan-307061.html

http://tsn.ua/dopomoga/dopomozhit-vryatuvati-zhittya-oleni-chekan-295961.html

Независимые интернет издания о борьбе за спасение жизни Елены Чекан

http://society.lb.ua/sobes/2013/03/20/193440_zhurnalistke_ukrainskogo_tizhnya.html

http://uaculture.com/uk/news/130/

http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-03-23/80197

http://blog.i.ua/user/3431308/1168306

http://zik.ua/ua/news/2013/01/25/390346

http://olden.imi.org.ua/news/zhurnalistka-tizhnya-potrebue-dopomogi-onovleno

http://imi2.serhio.org/news/39911-jurnalistka-tijnya-potrebue-dopomogi-onovleno.html

http://imi.org.ua/news/40214-jurnalistka-tijnya-potrebue-koshtiv-na-himioterapiyu.html

http://blogs.korrespondent.net/users/blog/177555999/a95230

http://news.ukrhome.net/content/23887713/

http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-03-23/80197

http://muza.in.ua/kurier_muz/1424-oleni-chekan-potribna-dopomoga.html

 

Программы«Сольник» и «Иначе»в рамках европейского турне

рок-группы DDT 2013 год

Концерты посвященные Елене Чекан

ДДТ — КИЕВ, Дворец «Украина»  05 Июня 2013 в 19:00

ДДТ –Одесса, ТеатрМузкомедии19 сентября 2013 в 19:00

http://show.obozrevatel.com/article/49523-ddt-eto-ne-tolko-chto-takoe-osen.htm

http://unuj.org/ru/stati/item/2222-ddt-v-kieve-ispolnyat-lyubimyie-i-novyie-pesni.html

http://ura-inform.com/ru/culture/2013/06/05/v-kieve-lider-gruppy-ddt-jurij-shevchuk-pomozhet-sobrat-dengi-na-lechenie

http://relax.com.ua/afisha/show-biz/ddt-press-conference/

http://rock-ua.com/news/4443-gruppa-ddt-i-yuriy-shevchuk-vstretilis-s-kievskimi-zhurnalistami.html

http://chitay.net/show-business/news-34485.html

http://kp.ua/daily/040613/397310/

http://new-wave.com.ua/article?id=109

http://fakty.ua/164877-yurij-shevchuk-chast-deneg-ot-kievskogo-koncerta-my-peredadim-na-lechenie-zhurnalistki-kotoraya-uzhe-god-boretsya-s-rakom-mozga

http://m.show.obozrevatel.com/article/49523-ddt-eto-ne-tolko-chto-takoe-osen.htm

http://www.ya-zvezda.com/newsitem/2420

http://www.newseek.org/articles/286036

http://www.phl.ua/_site/src/session_detail.aspx?_id=52988&_int_segment=0

http://bestclub.com.ua/news/gruppa-ddt-i-jurij-shevchuk-vstretilis-s-kijevskimi-zhurnalistami

http://m.kp.ua/kiev/pda/articles/040613/397310/

http://newsoboz.org/kultura/yuriy-shevchuk-v-kieve-pel-ti-zh-mene-pidmanula-i-nash-prezident-06062013153049?utm_source=feedburner&utm_medium=twitter&utm_campaign=Feed%3A+newsoboz%2FRxqX+%28NewsOboz%29

http://gazeta.ua/ru/articles/culture/_yurij-shevchuk-v-kieve-pel-ti-zh-mene-pidmanula-i-nash-prezident-umret/500887

https://www.facebook.com/telekritika.ua/posts/356666411108184

http://gazeta.ua/ru/articles/culture/_yurij-shevchuk-v-kieve-pel-ti-zh-mene-pidmanula-i-nash-prezident-umret/500887

http://odessa.comments.ua/news/2012/02/29/152452.html

Издательство DER KONTERFEI Wien Austria

http://derkonterfei.com/

 

DER KONTERFEI – A Journal of SoS-Academy

A Division of Sabotage Communications

www.derkonterfei.com

ИздательRobertJelinek

https://de.wikipedia.org/wiki/Robert_Jelinek

http://www.sabotage.at/

http://subsol.c3.hu/subsol_2/contributors3/sostext.html

https://en.wikipedia.org/wiki/User:SoS_Citizen

ссылки на книги Олени Чекан издательства DER KONTERFEI Wien Austria и их презентациях в Киеве и Вене:

http://www.literaturhaus.at/index.php?id=205&tx_ttnews%5Btt_news%5D=2159&cHash=661215ea87a29683fe55b0779586b66d

http://lesenlive.de/event/der-konterfei-olena-chekan-alfred-j-noll-thomas-ballhausen/

http://titel-kulturmagazin.net/2016/03/25/schlaglichter-auf-die-ukraine/#more-17684

OLENA CHEKAN – The Quest for a Free Ukraine — ©DER KONTERFEI

OLENA CHEKAN — Hymns to Ukrainian Art – ©DER KONTERFEI

http://www.iwm.at/kyiv-biennial-event/olena-chekan/

http://book-ye.com.ua/prezentatsiya-knyzhky-oleny-chekan-the-quest-for-a-free-ukraine-kyjiv/

http://book-ye.com.ua/shop/product_14141.html

http://www.ukrkino.com.ua/news/?id=3498

http://kyiv.czechcentres.cz/151106-chekan/

http://gogolfest.org/ukr/news/392

http://gogolfest.org/eng/news/392

https://www.aval.ua/press/news/?id=55937

http://bankiua.com/banks/item/900-rayffayzen-bank-aval-okazal-sodeystvie-izdaniyu-knigi-oleni-chekan-the-quest-for-a-free-ukraine

https://www.onb.ac.at/kataloge/bibliografie/2015/Bibliographie201521.pdf

http://www.amazon.de/OLENA-CHEKAN-Quest-Free-Ukraine/dp/3903043044

http://www.skug.at/article8252.htm

http://salon-fuer-kunstbuch.at/books/performance/olena-chekan.html

https://tictail.com/s/derkonterfei

https://www.facebook.com/derkonterfei

http://derkonterfei.tumblr.com/

Yuri Shevchuk

https://en.wikipedia.org/wiki/Yuri_Shevchuk

http://www.wow.com/wiki/Yuri_Shevchuk

BorisNemzow

https://de.wikipedia.org/wiki/Boris_Jefimowitsch_Nemzow

OLENA CHEKAN — Hymnsto Ukrainian Art – DER KONTERFEI

http://derkonterfei.com/product/olena-chekan-hymns-to-ukrainian-art-bohdan-rodyuk-chekan-ed

http://www.literaturhaus.at/index.php?id=205&tx_ttnews%5Btt_news%5D=2159&cHash=661215ea87a29683fe55b0779586b66d

http://lesenlive.de/event/der-konterfei-olena-chekan-alfred-j-noll-thomas-ballhausen/

http://titel-kulturmagazin.net/2016/03/25/schlaglichter-auf-die-ukraine/#more-17684

http://book-ye.com.ua/shop/product_14193.html

https://esel.at/termin/83129

http://www.artmagazine.cc/content92942.html

http://www.lovelybooks.de/autor/Bohdan-Rodyuk-Chekan/OLENA-CHEKAN-1222236347-w/

http://www.amazon.de/OLENA-CHEKAN-Hymns-Ukrainian-Art/dp/3903043109

Інформаційні інтернет-лінки о роковинах загибелі Олени Чекан 2015 рік

“Український Тиждень” Юрій Макаров «Три життя Олени Чекан»

http://tyzhden.ua/Columns/50/154259

http://ukrainianweek.com/Columns/50/154401

© 2015 Слова &СмыслыAndrew N. Okara

http://okara.org/2015/12/olena-chekan-dva-goda-spustya/

журнал українського культурного простору «ШО»

«Чекання на краще» Наталя Бельченко

http://sho.kiev.ua/news/403277

Національна спілка кінематографістів України

http://www.ukrkino.com.ua/kinotext/articles/?id=3922

Майдан Дрогобич

http://maydan.drohobych.net/?p=40559

MediaSapiens (Телекритика)

http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/standards/kolegi_vshanovuyut_pamyat_zhurnalistki_oleni_chekan_u_drugi_rokovini_ii_smerti/

Французький інститут в Україні / Institutfrançaisd’Ukraine

https://www.facebook.com/InstituFrancaisUkraine/photos/pb.147782561928288.-2207520000.1451213073./1087291597977375/?type=3&theater

Молоде радіо, від Mon, 2015-12-21 13:23.

http://molode.com.ua/?q=node/8119

YaGallery

http://www.yagallery.com.ua/news/482/

RadioLibertyИгорьПомеранцев о Елене Чекан и ее книгах

http://www.svoboda.org/content/transcript/27489557.html

RadioLibertyИгорьПомеранцевИнтервью об Украине:

ПТИЦА ПОСЕРЕДИНЕ ДНЕПРА Вопросы задаёт Елена Чекан

Опубликовано 19.11.2009 19:06

(было напечатано в киевском еженедельнике «Украинский Тыждень» (6 февраля 2009) в переводе на украинский язык, так что по-русски публикуется впервые:)

http://www.svoboda.org/content/blog/1882369.html

«Слова & Смыслы» (okara.org) висловлює подяку кервництву Literaturhaus Wien Mag. Robert Huez та Barbara Zwiefelhofer за надані фото і відео матеріали презентації книги пані Олени Чекан OLENA CHEKAN — Hymns to Ukrainian Art — Bohdan Rodyuk Chekan (Ed.) 09.03.2016  в Literaturhaus Wien

Авторські права на фото і відео ©Literaturhaus WienТакож подяка за надані фото- та відеоматеріали: Barbara Zwiefelhofer, Robert Jelinek, Игорю Померанцеву, Jelena Dabic, друзям та колегам Олени Чекан, сину Богдану Родюку.